Батіг Гамсун - На зарослих стежках
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти йдеш? — гукають йому товариші, і він рушає.
Я дивлюся їм услід. Мені ледве-ледь їх видно у сутінках, але помітно, що то молоді хлопці, які не мають родин і не мають дітей.
***
Чи може бути яка-небудь втіха у світі, який з горою засипаний снігом?.. Навряд чи дорослій людині приємно простувати дорогою і цокотіти від холоду зубами...
Я прогулююся до мосту, аж тут спереду в мене з’являється якась жінка. Я не помітив, звідки вона взялася — вийшла з провулка чи з котрогось із будинків; вона в темному пальті й ґумових чоботях, і мене радує, що в темному, бо для мого зору її постать стала орієнтиром посеред цього божевільного білого краєвиду.
Пройшовши немало-небагато, вона зупинилася. Так ніби їй набридло, що я ступав слідом. Коли я хотів її минути, вона підняла до очей камеру (чи як там це називається), щоб сфотографувати мене.
Я похитав головою.
Вона всміхнулася і з жалем на обличчі чемно спитала:
— Не можна?
— Ні... мене в житті вдосталь нафотографували.
— Я чекаю рейсового автобуса, — каже вона, — а тут навіть немає де посидіти.
Я знімаю з себе куртку і розстилаю її для неї на засніженому узбіччі.
— Ні! Ви збожеволіли! — кричить вона. — Будь ласка, негайно вдягніться!
— Гаразд. Утім, сьогодні тепло, — кажу я. — Просто коли я виходив з дому, то не знайшов свого солом’яного бриля.
— Все-таки сьогодні нижче нуля, — мовила вона. — Який ви смішний! — вона закусила губу й глянула на мене.
— Ви в місто? — спитав я.
— Можна, я вас сфотографую? Мені так хочеться мати вашу світлину.
— Ви з якоїсь газети?
— Я? Ні, ні, де там! Просто ви так довго йшли за мною...
— Я дуже погано бачу, тож добре, що ви йшли попереду.
— А, он як.
— Мабуть, ви тут сніг фотографуєте?
— О, так. Сніг на деревах. Він красивий.
— Здається, панно, їде ваш автобус.
Вона тільки зиркнула на автобус і не сіла. Але тут же влучила момент і, напевно, мене клацнула.
Цього разу вона була надто спритна, і я сказав:
— І охота ж вам!
— Що охота? — невинно перепитала вона.
Я боявся, що вона виявиться ще спритнішою, тож попрощався і пішов.
Коли я вертався від мосту назад, жінка ще стояла на тому самому місці. Вона підійшла до мене ближче, щоб я її почув:
— Ви були біля мосту? Ви щодня туди ходите. Бо вам то подобається. Вам подобається одне, мені — інше.
Їй, певно, хотілося мені відплатити, і я, на жаль, попався на гачок.
— Поки ви тут граєтеся в дитячі забавки, люди, що живуть неподалік від нас у Європі, помирають з голоду. Вам це відомо?
— Я читала про це, — відповіла вона.
— Ви читали про це?
— Так, а що ми можемо вдіяти? От сам ви що робите? Дозвольте мені почути.
Я змушений був промовчати, опустив очі долу і втупився в землю. Хтозна, може, я ворушив губами, аби виправдати бодай одним словом себе і решту винних. Ми всі дуже винні. Нас, винних, —мільйони.
Автобус подає сигнал, вона махає рукою і сідає в нього. Виявляється, жінка не їде в місто, ні, ні, вона вертається назад тією самою дорогою, що й прийшла сюди!
Чи зворушило щось її душу? Ніщо. І навіщо мені було хтозна-чого маніритися на дорозі?
Вона, очевидно, журналістка абощо. Більше я її не зустрічав.
***
Повінь.
Уже березень. Збігли чудові лютневі дні, а в березні крига в бухті Нергольма почала скресати. Та більше, ніж у бухті, любі мої, крига скресає в людських душах. Ґруннтвіґ[43] має слушність: «Уже видно по нас, дітях світла, що ніч проминула!» Невже ми не помічаємо, що коїться в наших спорохнілих руїнах? Взимку ми досить часто чули про грифів, які зліталися до нашої старої домівки в Європі. Атож. Але хіба ніхто не чув сьогодні вдосвіта сірих гусей? Настає весна.
Мені до рук потрапляє давній календар, що лежить серед купи часописів і книжок. Без жодних зусиль зі свого боку я вийняв його з небуття і заходився гортати, але гортав неуважно. Ось щось про Вернера фон Гейденстама[44]. Гаразд, гортаю далі. Стривай-но, що там було написано про Гейденстама? Вертаюся назад і читаю. Ми були однолітки, народилися в один рік, і обоє вже померли. І хоч лише один із нас подібний до привида на шибениці, та в щасливу пору свого життя ми обидва служили одній богині. Однак ми померли.
Прогорнувши чимало сторінок, я відкладаю календар убік. Далі було написано про Шіллера[45]. Він народився в тому ж році, що й ми, тільки на століття раніше. Його вже немає на світі.
Наполеон[46] стояв поруч із Ґете[47]. Чи вразило це тоді світ? Ні. Вони мали розмову, але в Наполеона було обмаль часу. Після тої розмови він висловився про Ґете схвально: «Що за людина!» І все. Так ніби й не було ніякої зустрічі. Але вони також померли.
Чого б і нам не померти?!
Тацит[48] вважає, що ми, германці, вміємо помирати. І вікінґи в цьому сенсі нас не осоромили. Наші досі молоді знання дають нам зрозуміти, навіщо загалом на світі є смерть: все-таки ми помираємо не для того, щоб померти і перетворитися в щось неживе, ми помираємо, щоб жити, ми помираємо задля життя, ми — часточка якогось плану. Той самий Тацит хвалить нас за те, що ми не прикрашаємо могил. Ми лише прикриваємо їх дерном, щоб притлумити запах. А ще йому до вподоби, що в нас на могилах немає високих пам’ятників. Мовляв, ми цим нехтуємо. Він не брав до уваги нашого трохи непевного занепаду останнім часом.
***
Повінь і все інше свідчить про весну. Вночі перестали ощадити електроенергію, тож я можу прокинутися, коли хочу, й читати, це просто благословенний дарунок небес. Оскільки я глухий, то не чую ніяких звуків і музики в своїй душі, але в мені від радості нуртує життя, і на думку спадає низка світлих фантазій. Хо-хо! Не варто пристрілювати тетерука, який ще токує. Ми, люди, не повинні так чинити, то гидкі й безглузді вчинки. Я визнаю, що все можливо, але в кожнім разі це не пов’язано з моїм
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На зарослих стежках», після закриття браузера.