Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— У плащі, в кишені, — коротко відповів Петро. І корчмар дістав з кишені стрілу, мовчки подивився, кинув біля клітки з пташками-канарками.

— Ми живемо в суворі часи, — мовив корчмар, помовчавши. — Я вважаю так: краще ви заберіть у мене цілий гульден, ніж скажете, що дасте сто — і нічого не дасте… Тому я кажу: самого гетьмана Сагайдачного неподалік від цих місць було поранено стрілою з таким наконечником і… — корчмар не договорив. Що він хотів сказати далі, Петро зрозумів.

— Нікому не кажи, — відчуваючи, як у нього раптом похололо все всередині, мовив Петро. Потім він дістав з кишені шароварів два французькі гульдени і поклав перед корчмарем, який заперечливо затрусив руками, наче мотав перед вітром простирадло:

— Не треба мені таких грошей!.. — аж верескнув, але за мить його голос набув трохи спокійнішого відтінку. — Але з іншого боку — в наші суворі часи кому вони не потрібні, ці гроші? — Він недбало змахнув монети собі в кишеню і вів далі: — Я вам дам ще цілющих трав і мастил. З цими ліками ви ще витримаєте три дні, нехай у мене відсохне язик, якщо я збрешу… А що буде далі — я не знаю. Але якщо панові треба робити щось дуже важливе, нехай він це робить якомога швидше… Пане, ви — воїн, і я мушу сказати вам правду, і хай це буде остання така правда в моєму житті.

Раптом корчмар рвучко обернувся. У відчинених дверях стояла Марійка.

— Або щось гарна панєнка має нам сказати? — поцікавився він.

— Може, я чимось вам допоможу? — запитала дівчина.

— У мене все добре, — рішуче відповів Петро.

— Та в нього звичайнісінька подряпинка. Фур-фур — і післязавтра загоїться, — розвів руками Лейба. — Ідіть, дівчинко, спати!

Марійка зміряла поглядом обох, потім рвучко одвернулась і, зачинивши двері, пішла. Та навіть за цю коротку хвилину їхньої розмови на світлі Петра вразили її очі. Колір їх був чорно-зелений. Вони були красиві і страшні… Може, це тому, що вона все чула?..

— Якби я не мав так багато літ, якби я не був єврей, якби я був гетьман Сагайдачний, то я би взяв цю дівчину собі в жони, і ми би з нею розбили всіх турок… А якби я був не єврей, а султан Сулейман, то вона б у мене була Роксоланою…

Корчмар підійшов до клітки з канарками, взяв стрілу і наконечником уколов лапку одній пташині.

— Ти навіщо це зробив?

— Я маю бажання де в чому переконатися.

Канарка стрибала, тривожно пищала, аж доки не забилася в дальній кут клітки.

— Якщо вона до ранку виживе, то вам, пане, боятися нічого.

— Ми поїдемо звідси перед ранком, — спокійно відповів Петро. — Дівчину і хлопця брати не будемо, бо дорога небезпечна. Я потім за ними заїду. Чи хтось із наших.

…А тим часом унизу Клюсик знову показав панові Адамкові свої карти. Пан Адамек подивився на них уважно, для чогось навіть помацав, потім знову почав роздивлятися.

— Ти що? — запитав Клюсик, нахабно свердлячи пана Адамка своїми кошачими очима. — Що — поліземо під стіл?

Пан Адамек безпомічно огледівся довкола, мовби шукаючи підтримки. Але граф Олександр сидів, заглибившись у свої думи, Йован і Йон, а з ними й Джузеппе хропли в своїй комірчині, бо за годину Йованові й Джузеппе доведеться вставати і вартувати на вулиці біля огорожі.

— Але ж то є бардзо жорстоко! Я…

Саме в цю мить заскрипіли сходинки — це вниз сходила Марійка. І щойно пан Адамек побачив дівчину, як одразу ж забув геть про все.

Він негайно підхопився з місця, зачепив стіл, який мало не перевернувся, і за звичкою схопився за те місце, до якого ще півгодини тому була причеплена шаблюка. Підвівся й Олександр, тільки Клюсик спокійнісінько тасував карти, не звертаючи уваги ані на що.

— Матка боска! — зачудовано проспівав пан Адамек. — А я й досі ще нежонатий!

Тільки тоді Клюсик підвів голову, кинув оком на Марійку, потер лоба з синьою гулею-моргулею, встав на рівні і плеснув пана Адамка по плечу:

— Гайда під стіл!

— То не є можливо!

— А слово гонору! — нагадав Клюсик.

— Але ж я не закладався лізти під стіл при панянці, — прошепотів пан Адамек. — Хай пан візьме отсей перстень, — і пан Адамек, знявши з пальця фамільний перстень з печаткою, простяг його Клюсикові, а сам знову вшнипився очима в Марійку.

— Ми грали не на персні, а на гонор, — не поступався Клюсик.

— Добже! Я перстень подарую панянці, а не драбові… Корчмарю, дай нам вина — і більше.

Корчмареві вже так остогид пан Адамек, що йому навіть набридло відгиркуватися. Він наповнив великий мідний кубок і з гидливою міною подав його панові Адамкові.

— Здоров’я панянки! Прошу панув!

Знову заскрипіли сходи — спускався вниз Петро. Та в цю мить почулося, мовби надворі заіржали коні.

Клюсик враз забув і про перстень, і про карти, і про Марійку. Він вилетів у сіни.

Тим часом пан Адамек, як вишуканий кавалер, ступив крок і опустився на коліно перед дівчиною.

— Прошу прийняти в знак великої уваги до краси вашої, о незрівнянна! — і простяг перстень.

Марійка кинула на пана Адамка байдужий погляд, одвела його руку і різко сказала:

— Він у вас фамільний, пане. А я вам не родичка.

— Панно Марійко, так ви ж можете стати членом шляхетського роду Квятковських! Вийдете за мене заміж — і…

— Я православна… Мені католиків не треба!

Невідомо, чим би це скінчилося, якби в цю мить не розчинилися двері і в корчму не ввалилося троє досить-таки товстуватих панів, явно польського походження. Вони гарикнули на всю корчму:

— Вина, і багато!

Корчмар забігав туди-сюди, граф Олександр потемнів на обличчі, ліва щока його смикнулася раз-другий. Петро стояв на сходах і дивився, що буде далі. А Марійка просто сіла навпроти Олександра і втупилася очима в дошку столу.

— Ха-ха-ха! — раптом зареготав пан, що був товщий. — Що я бачу! Пан Адамек — і на колінах? Це він мене так зустрічає?

Пан Адамек підхопився на рівні ноги, помітно хитнувся, ступив непевний крок у напрямку до товстого, розвів руки, наче йшов до нього цілуватись, і вигукнув радісно:

— Пане Сулятицький! Та чи це ви, Єзус Марія!

Пан Сулятицький підскочив до пана Адамка, вони обнялися й поцілувались. Щоправда, товстий пан цілувався без надто великого захоплення не лише тому, що його мало не збив з ніг сивушний запах, який ішов від пана Адамка, а й тому, що згадав, як заборгував йому