Ольга Соболєва - Казки Чаробору, Ольга Соболєва

Розділ 8

- Ви сказали, що як прийде час, я маю повірити своїм очам, - обережно почала розмову дівчина. – А якщо я вірю? Що як раптом я бачила мавку?

- Вільху, - здогадалася травниця і різко сіла на лавку. – От негідниця! Я ж просила тебе не чіпати.

- Я загубилася в лісі, а вона вивела мене на стежку, - пояснила Ярослава. – Отже Варвара – відьма, Орест – чугайстер, а ви…

- Ох, Ярославочко… - сплеснула в долоні Ягинішна. – А я – Ягиня, Хранителька Перехрестя Трисвіту. Треба б тобі розповісти…

Та господиню різко перебив чорний кіт, що спритно зістрибнувши з печі на стіл, прокашлявся, а потім урочисто промовив:

- Дозвольте відрекомендуватися. Баюн - чарівний компаньйон Ягині, її незамінний помічник і права, як то кажуть, лапа; лицедій, золотий випускник Університету Вчених Котів, співзасновник Гільдії приватного чаридоконструювання, почесний член ради правління Майстерні Промислового Виготовлення Чаридів, власник нагороди «Казкар століття», гордий носій титулу дворянина Тридев’ятого царства.

Кіт на мить замовк, а Ягинішна, невдоволено скрививши вуста, запитала:

- Все сказав?

- Ще про наукові звання забув, - відповів Баюн.

- Представиш у письмовій формі, - сердито відмахнулася знахарка і з цікавістю подивилася на Ярославу. Вочевидь її зараз цікавила тільки реакція помічниці.

А що вона? Вона нічого. Просто тихенько осіла на найближчу кришку скрині.

Тим часом Баюн зручніше всівся на столі, обвивши лапи пухнастим хвостом, задоволено примружив золотаві очі і промовив:

- Навіть не думав, що можу справляти таке враження. Ягиню, може б їй водички дати? А то й наливочки Якуба?

- А щоб тобі миші на печі кропиву сушили! – гримнула прокльоном знахарка та скочила по склянку води.

- Ні-ні, - замахала руками Ярослава. – Зі мною все добре.

Кіт так і продовжував задоволено виблискувати золотавими очима, а от Ягинішна підійшла і, турботливо взявши дівчину за руки, сказала:

- Ярославочко, я б хотіла тобі зараз більше розповісти. Та треба знайти Білоснігу. Вона і справді приїхала з крижаного краю. І без певних чарів може попросту розтанути. Розумієш?

- Намагаюсь, - чесно відповіла та і покосилась на чорного кота. Його гіпнотичний погляд одночасно навіював на неї приємний спокій і дивне занепокоєння.

- Ми теж будемо шукати Сніжку, - додав Баюн.

- Так, - кивнула Ягинішна, – тому пам’ятай: до лісу ні ногою. Я не знаю хто і яку каверзу вдумав зробити. Порозпитуй друзів, Галину Владиславівну і чекай нас у садибі.

Запевнивши, що так і зробить, Ярослава помчала в пансіонат. Оскільки Матвій досі не відремонтував велосипед, дорога мала бути неблизька. Але, як тільки дівчина вийшла на трасу, що веде до «Причаробор'я», з боку селища почувся гуркіт – це наближався мотоцикліст. Побачивши дівчину, він зупинився і, знявши шолом, привітався:

- У пансіонат?

- Привіт, Матвію, - відповіла дівчина. - Так, до бабусі справа є важлива.

- А, то це тобі до Роздоріжжя треба. Вони якраз із дідом Данилом  щось там розвозять.

Ярослава подякувала знайомому і вже збиралася в селище, як раптом схаменулась:

- А ти Білоснігу вчора не бачив?

- Бачив, - кивнув Матвій, намагаючись пригладити волосся, - ви ж учора разом прийшли і прикрашати все допомагали.

- А ввечері? Ближче до півночі?

- Я тоді вже вдома був, спав. Прихворів учора.

Ще раз подякувавши хлопцю, Ярослава поспішила в Роздоріжжя. Знайти бабусю виявилося досить просто - легковик виринув з чергового повороту прямо назустріч дівчині. Побачивши онуку, Галина Владиславівна попросила діда Данила зупинитися та запропонувала підвезти. Але Ярослава відразу ж почала ставити запитання про Сніжку. Повторивши все те, що й учора, бабуся лише розвела руками.

– А він місцевий? Ти його бачила? – не вгамувалася дівчина.

- Так, здається, бачила, - кивнула Галина Владиславівна. – Тільки як звати не знаю. Ах, ось ще що! Він учора з Іваром приїхав цією самою машиною. Допомагав зі звуковою апаратурою.

- А ти ось у Івара і спитай, - підказав дід Данило. — Він якраз удома. Тільки голосніше стукай у хвіртку, а то, як завжди, накрутить музику свою – хоч вуха ватою затикай.

Поспіхом попрощавшись, Ярослава попрямувала до потрібного будинку. Дівчина сподівалася, що Івар у гарному настрої, інакше розмова у них точно не склеїться. Власне, як і щоразу.

Стукати довелося тричі, поки висока хвіртка нарешті відчинилася. Поглянувши на гостю, Івар здивовано підняв брови:

- Чого тобі?

«Як завжди чемний і милий», - подумки скривилася Ярослава, але вголос промовила інше:

- Слухай, мене тут бабуся попросила в тебе дізнатися, з ким ти вчора на поле приїхав? Ну, апаратуру налаштовувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍