Джеймс С. А. Корі - Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі

Не можна було, щоб її хто-небудь знайшов. Та якимсь

чином їй не вдалося примусити себе відключитися від Рена

й Станні.

— Нічим же не зайнята. Стирчить у себе в каюті, з проєктом

нікому не помага. Являєцця тіки наприкінці. Роздивицця, озирнуцця, підмахнути щось і назад у люлю.

— Правда.

Стик було важко пропустити. Підсилена переділка, позначена

яскраво-оранжевими застереженнями на п’яти мовах. Біля неї

Мельба загальмувала, вткнула руки в боки і стала чекати на

відчуття якоїсь завершеності. Воно не забарилося, але виявилось

не таким уже й чистим, як вона сподівалася. Озирнулася

у коридорі, хоча навряд чи тут можна було чекати на чиюсь іншу

компанію, що могла їй зашкодити.

Мельба примотала вибухівку до живота. Тепло її шкіри

зберігало

її

пластичність

і

яскраво-зелений

колір.

Охолоджуючись

та

вирівнюючись

із

температурою

навколишнього середовища, пластична маса ставатиме

твердішою та сірішою. Вона знову здивувала Мельбу своєю

густиною. Втискаючи її кавалки в стик, Мельбі думалося, немовби вона голими руками товче свинець. Не зробивши

й половини, дівчина вже потерпала від зболених кісточок на

руках. На цю роботу вона собі відводила пів години, але

витратила майже вдвічі більше часу. Детонатором слугувала

чорна цятка чотири міліметри в діаметрі з десятьма чорними

керамічними контактами, ввіткнутими в уже стужавілий

пластик. Детонатор був схожий на кліща.

Закінчивши, Мельба двічі витерла руки спеціальними

рушничками, вичищаючи найменші сліди вибухівки з-під нігтів

та одягу. Вона думала, що доведеться пропустити інспекцію лиш

одного рівня. Проте Рен і Станні працювали хорошим темпом, і тому довелося спускатися ліфтом одразу на дві палуби нижче.

Вони все ще говорили, але вже не про неї. Станні намагався

вирішити, чи варто закохуватися в Соледад. Лаконічними

поясанськими слівцями Рен відраджував його від цього.

Розумний чоловік, цей її заступник.

Ліфт зробив проміжну зупинку, і в кабіну зайшло троє

солдатів. Усі чоловіки. Мельба притиснулася до задньої стінки, звільняючи їм місце, і найближчий ввічливо їй кивнув за це. На

його однострої була нашивка з іменем, Маркос. Вона кивнула

йому у відповідь і витріщилася собі під ноги, шкодуючи, що

трапилася їм на очі. Свою робочу форму вона вважала радше

маскарадним костюмом. І хоча вона розуміла всю безглуздість

цієї думки, але в глибині душі почувалася, немовби за великого

бажання вони були здатні зазирнути під її машкару. Немовби її

минуле затавровано в неї на шкірі.

«Мене звуть Мельба Кох, — крутилося в голові. — Я ніколи не

була ніким іншим».

Ліфт зупинився на її рівні, і троє солдатів випустили її. Цікаво, раптом замислилася вона, коли настане потрібний час, то

Маркос загине?

* * *

Вона ніколи не була у батьковій в’язниці, і навіть якби йому

дозволяли приймати відвідувачів, то побачитись би вони змогли

тільки в призначеній для цього кімнаті, за якою ведуть

спостереження й усе записують. Під тиском офіціозної уваги, людина втрачає всі свої природні емоції. Їй би нізащо не

дозволили подивитись на коридори, якими він ходить, або

камеру, де він спав, але після його ув’язнення силами ООН

Мельба зайнялася вивченням будови в’язниць. Її кімната

виявилася на три сантиметри вужча і на півтора довша. Через

необхідність прилаштовуватися до змін в прискоренні аварійне

ложе, в якому вона спала, було змонтоване на карданових

підвісах, а його койку було приварено до підлоги. Вона могла

вийти в коридор, коли їй заманеться, і сходити в загальний душ

або кают-компанію. Її двері зачинялися зсередини, а в кімнаті

не було камер спостереження чи мікрофонів.

Абсолютно в усьому, що мало яке-небудь значення, її батько

мав менше свободи, аніж вона. Те, що Мельба стільки часу

проводила в усамітненні, було її власним усвідомленим

вибором. Але становило головну відмінність. Завтра нова