Джордж Мартін - Борва мечів

Сей привілей віддає землі, доходи та замок панові Емону Фрею і його вельможній дружині пані Генні.

Пан Кеван поклав перед королем новий стос пергаменів. Томен умочив та підписав.

— А се є ухвала про затвердження тілесного сина князя Руза Болтона, господаря на Жахокромі, законним нащадком. Оцим привілеєм князь Болтон призначається вашим Оборонцем Півночі.

Томен умочив, підписав, умочив, підписав.

— Сим пан Рольф Перчин робиться господарем замку Кастамир і підноситься до титулу князя.

Томен ретельно вивів своє ім’я.

«Краще б я пішов до пана Ілина Пейна» — подумав Хайме. Королівський Правосуд не був йому таким другом, як Марбранд, а побив би, мабуть, ще й лютіше, до крові… зате без язика не зміг би хвалитися. А від пана Аддама достатньо буде побіжного слова за кухлем вина, і скоро весь світ знатиме, який він тепер нікчема. «Пан Регіментар Королегвардії.» Тьху, гидкий і жорстокий жарт… хай і не такий жорстокий, як присланий батьком подарунок.

— Се є ваше королівське пробачення князеві Гавену Вестерліну, його пані дружині, їхній доньці Джейні, що повертає їм королівський мир та захист, — мовив пан Кеван. — Се є пробачення князеві Джоносу Бракену, господареві на Камінному Заплоті. Се є пробачення князеві Вансу. Се для князя Добручая. Се для князя Мутона, господаря на Дівоставі.

Хайме зіп’явся на ноги.

— Здається, пане дядьку, ви міцно тримаєте справи держави у руках. Залишаю його милість вашим турботам.

— Воля твоя. — Пан Кеван теж підвівся. — Хайме, ти мусиш піти до батька. Ця сварка між вами…

— …то їхня вина. І блазенські дарунки її не замирять. Скажіть їм самі, якщо зможете хоч на мить одірвати від Тирелів.

Дядько виглядав глибоко стурбованим.

— Але ж дарунок був присланий од щирого серця! Ми гадали, він тебе розрадить та заохотить…

— До чого? Відростити нову руку?

Хайме обернувся до Томена. Новий король мав такі самі золоті кучері та зелені очі, як його покійний брат Джофрі, але в іншому не поділяв з ним майже нічого спільного. Малий був опецькуватий, мав кругле рожеве личко і навіть полюбляв читати. «Оцьому моєму синові ще й дев’яти немає. Він хлопчина, не чоловік.» Повноправним господарем престолу та держави він стане лише за сім років. А до того часу королівство міцно триматиме у руках його вельможний пан дідусь.

— Пане королю, — запитав Хайме, — чи маю я ваш дозвіл піти?

— Якщо хочете, пане дядечку. — Томен озирнувся на пана Кевана. — Пане дідусю, можна, я тепер прикладу печатку?! Будьте ласкавенькі!

Втискати королівську печатку в гарячий віск — то наразі була улюблена державна справа короля з усіх йому довірених.

Хайме обернувся і закрокував геть із дорадчої палати. За дверима він знайшов на чатах струнко витягнутого пана Мерина Транта у білій лусці та сніжному корзні. «Якби оцей дізнався, який я тепер нікчема… якби Кіптюг або Блаунт лишень почули…»

— Стійте тут, доки його милість не скінчить справи, — наказав Хайме, — а тоді супроводьте до Маегорового Острогу.

Трант схилив голову.

— Воля ваша, пане Регіментарю.

Зовнішнє дворище цього ранку було гамірне і переповнене людом. Хайме пішов до стаєнь, де побачив чималий загін вояків, що сідлали коней.

— Шкарбане! — покликав він. — То ти що, вже їдеш?

— Зараз панна сядуть у сідло, та й рушимо, — відповів Сталевий Шкарбан Вальтон. — Мосьпан князь Болтон чекають. А ось і панна.

З дверей стайні машталір вивів прегарну сіру кобилу, на спині якої сиділа худорлява дівчина з запалими очима, загорнута у важку кирею. Колір кирея мала сірий, як і сукня під нею, з облямівкою білого єдвабу. Застібка на киреї зображувала вовчу голову з вузькими опаловими очима. Довге брунатне волосся дівчини безладно сплуталося під вітром. Хайме помітив, що личко вона мала гарненьке, але очі — сторожкі та сумні.

Побачивши його, панна схилила голову.

— Пане Хайме, — мовила вона тоненьким боязким голосочком. — Дякую за ласку — ви прийшли мене проводити.

Хайме придивився ближче.

— Хіба ми знайомі? — запитав він.

Дівчина закусила губу.

— Ви, напевне, забулися, ясний пане, адже я була зовсім маленька… та все ж мала честь стрічати вас у Зимосічі, де їхня милість король Роберт відвідували мого пана батька, князя Едарда. — Вона опустила великі карі очі й промимрила. — Мене звати Ар’я Старк.

Хайме ніколи не звертав особливої уваги на Ар’ю Старк, та все ж йому здалося, що дівчина перед ним має бути від неї старша.

— Скільки я пам’ятаю, вам скоро виходити заміж, чи не так?

— Так, я обіцяна синові князя Болтона, Рамзаєві. Раніше він був Сніговій, але їхня милість король зробили його Болтоном. Кажуть, мій наречений дуже хоробрий. Це велике щастя для мене.

«Відки ж тоді такий нажаханий голос?»

— Бажаю вам подружнього щастя, ясна панно.

Хайме обернувся до Сталевого Шкарбана:

— Ти отримав усі гроші, як було обіцяно?

— Еге ж! Уже й поділили. Прийміть красну дяку. — Північанин вишкірився. — Кажуть, Ланістери завжди платять борги.

— Завжди, — кивнув Хайме, кидаючи останній погляд на дівчину.

Йому стало цікаво, чи схожа вона хоч трохи на справжню. Та байдуже. Справжня Ар’я Старк, найпевніше, лежить десь у безіменній могилі у Блошиному Подолі. Усі її брати загинули, обоє батьків теж… хто тепер посміє назвати її облудницею?

— Хай щастить у дорозі, — побажав він Сталевому Шкарбанові.

Ніготь підняв мирний прапор, північани вишикувалися у нерівну батову — таку ж розкошлану, як їхні хутряні кожухи — і ристю сипонули крізь замкову браму. Посеред них тоненька дівчинка на сірій кобилі виглядала крихітною та загубленою.

Кілька коней ще й досі цуралися темної плями на твердо утоптаній землі, що випила кров життя мимохідь убитого Грегором Клеганом стайниченка. Побачивши пляму, Хайме знову розгнівався. Адже він тоді наказав Королегвардії тримати натовп на відстані… та недоумкуватий Борос Блаунт примудрився відволіктися на двобій. Загиблий дурник, певно ж, і сам поділяв свою частку вини, а з ним і покійний дорнієць. Проте найбільша її частина все-таки належала Клеганові. Удар, що відтяв малому руку, був випадковий, але другий…

«Ну, Грегор зараз платить за свої гріхи повну ціну.» Великий маестер Пицель порав його рани, але моторошне ревіння велетня, що долинало від маестрових покоїв, показувало — зусилля цілителя не досягали бажаного успіху.

— Плоть мертвіє, рани спливають брудом, — доповідав Пицель королівський раді. — Навіть