Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Дві смужки, Макс. Це найбільш ранній тест, який тільки можна знайти за гроші. Звідки ти знаєш? Я знаю, коли я була з чоловіком. Це моя справа. Але і трясця б з ним, але звідки ти знаєш про те, про що я і сама ще не знаю? І звідки ти знаєш, що мені треба берегтися? – Вона помовчала. – Макс, якщо ти не скажеш, я тебе приб’ю.

– Якщо я скажу, що просто побачив, тобі допоможе?

– Макс... – він запитально подивився на неї. – Макс... я не витримаю більше... – і тут її накрило остаточно. Уся її серйозність і неприступність начальниці цілого відділу кудись зникли, залишилося просто дівчисько, горде й нещасне, яке шморгає носом і дивиться на нього поглядом загубленого цуценяти.

– Це... це вже вчетверте... вчетверте я намагаюся, – схлипи переривали і так майже незв’язний потік її слів, – все марно... всі лікарі... лікують, лікують... найкраще харчування, спортзал... я все роблю, щоб бути здоровою, аби тільки він був у мене... мій малюк... Вітя... він гарний і любить мене... я так думаю, а я не можу... не можу сказати йому, що не можу виносити йому дитину…

Її нестерпна туга накотилася на Макса так виразно, що стало боляче самому, неприємне тремтіння пройшло по ногах.

– Ну, – засумнівався він, – двадцять шість років усього... це ще не привід для трагедії.

– Ти не розумієш, – вона сумно зітхнула, – я вагітнію, але жодного разу довше чотирьох-п’яти тижнів це не тривало…

Не в силах дивитися в її розгублені і нещасні очі, він зважився. Cпробувати можна, головне, щоб гірше не було.

– Таню... – вона наче прокинувшись, з надією зазирнула йому в очі, – ти можеш мені повірити? Тільки треба по-справжньому. Так, щоб якщо я скажу, то зробила не озираючись, хоч би як дико, гидко чи що там іще тобі не було. Ти можеш так повірити мені?

– Макс... я, звісно, мало знаю тебе, – але гадаю, що якби ти робив дурниці, то це знали б всі і давно... Ну, а зараз мені байдуже... Усе скінчиться так, як і колись – нічим. І шансів у мене все менше.

– Тоді... – він затнувся, але через секунду рішуче продовжив, – тоді давай спробуємо. Гірше не буде.

– Що спробуємо? – несмілива надія буквально засвітилася в її очах. – Ти можеш щось зробити? Що? – тут Максима буквально облило теплом і радістю. “Це що ще таке... щось новеньке? Я що, тепер усі емоції буду так відчувати? тільки її? чи всіх?” – запізніла думка виникла в голові, але тут же була забута під натиском неприборканої жіночої енергії.

– Що спробуємо, Макс? Ти щось можеш зробити? Так, як із рукою? Що? Що мені робити? Макс? – потік запитань, а за ним немов з кулемете на нього вилетів бурхливий потік емоцій.

– Стоп. Для початку – заспокойся. Тепер згадай – ти мені віриш. І будеш робити все, що скажу, – вона знову боязко кивнула. Де усе завзяття поділося. Ох вже ці жінки... – Розумієш... я якось бачу болячки. Вони світяться для мене таким... червоним світлом. У тебе я нічого такого страшного не побачив, тільки от не знаю, як ти там займаєшся і чим, але хребет тобі треба привести до ладу, сиділа мабуть погано і довго. – Таня машинально кивнула. – Я думаю, що проблема десь захована. Треба уважно дивитися. Можемо спробувати, але це не швидко і я ніколи такого не робив. Якщо ти хочеш – то приходь до мене, можна прямо сьогодні, після роботи. Я спробую, але... Тань... я нічого не обіцяю. Я взагалі не знаю, чи вийде в мене хоч щось. Розумієш? – він сам ясно усвідомлював, що говорить їй це даремно, але сказати мусив – усе, що я вмію, це ось це, – він показав свою руку, – і то вийшло випадково.

– Добре. Звичайно добре, – Таня широко посміхнулася. – Але ж вмієш! Можеш! Я прийду. Відразу, як приїдемо. Це годині о дев’ятнадцятій. – Розвернулася і майже вибігла з кабінету. На порозі знову розвернулася і мрійливо дивлячись на Макса, знову сказала:

– Усе буде добре, тепер я знаю. – Макса знову обдало вихором радості й надії. “Ага”, – дещо понуро сказав він сам собі, було видно, що з усіх слів, сказаних ним, вона почула тільки “сьогодні” і “вийде”.

Коли дівчина зникла, він із прикрістю подивився на свою вівсянку. Іншого яблука в нього не було. «Що ж доведеться їсти так... З одним бананом.» А в куточку кімнати понуро стояв перегорілий геть безперебійник і самотньо темнів згаслим екраном комп. Добравшись до них, Макс аж присвиснув, чого раніше ніколи не робив. Електропробій був такої сили, що вигоріло все, а не тільки безперебійник, прошило і блок живлення компа, і материнку, і живлення монітора... Своїм іншим зором він бачив, що червоні лінії вхідних ланцюгів закінчуються чорними плямами зруйнованих з’єднань. Усі залізяки на смітник... Навіть вінт здох, добре, що нічого такого невідновлюваного там не було, все є в копіях. Доведеться завтра тягнути свій домашній ноут, а то поки шеф дасть дозвіл на новий комп, поки його оплатять і поки він приїде... працювати-то треба. Або підмінку налаштовувати, що дуже не хочеться.

Вийшовши зі свого кабінету, Макс ледь не зіткнувся з тією самою “кабінетницею”... Після того першого випадку їхнього спілкування, він намагався проходити повз, а тітка, схоже, діставала своїми запитаннями когось іншого. Нині ж вона випливла із сусіднього кабінету одразу ж після того, як коридором пройшла Тетяна. На обличчі в бухгалтерки була легка єхидна посмішка типу “Знаю, знаю”... Гнила особа. Навіть запах від неї виходив теж якийсь гнильний, протухлий, Максима аж перекосило. “Підслуховувала, мабуть, шкварка смердюча. Бачиш вуха нашорошила, і по пиці видно – тепер є про що поговорити. Не знаєш ти, тітонько, Тетяну Миколаївну, ця крихітка таких Кабаних, як ти, розриває навіть не вступаючи в розмови. Краще не наривайся”. Намагаючись якнайшвидше проскочити, щоб не знудило, Макс вляпався в іншу напасть – увесь час, поки тітка дивилася на нього, його переслідувало відчуття незадоволеної злості та єхидства. “Треба ж... бувають же такі злостиві особистості, аж мурашки по шкірі побігли”... – пересмикнувши плечима, хлопець прискорився, намагаючись відірватися від відчуттів, збільшуючи відстань. Метрів на п’яти уявна “смердючість” відступила, а поверхом нижче і зовсім зникла, чого не скажеш про реальний запах. “Як дівчата з нею в одному кабінеті сидять... – поспівчував він, – це ж треба”...