Грем Грін - Кінець роману

я гидую всім потворним, а Річард сидів нерухомо й дозволяв себе цілувати. «Цілую страждання, — подумала я, — воно ж бо більшою мірою властиве Тобі, ніж щастя. Люблю Тебе у Твоєму стражданні». Відчувши смак заліза й солі, я знову звернулася до Господа: «Який Ти добрий! Ти міг би вбити нас щастям, натомість дав нам жити з Тобою в стражданні».

Я відчула, що Річард рвучко відсунувся, і розплющила очі.

— До побачення, — сказав він.

— До побачення, Річарде.

— Не приходьте сюди. Я не стерплю вашої жалості.

— Це не жалість.

— Я пошився в дурні.

І я пішла собі. Не було чого залишатися. Я не могла сказати, що заздрю Річардові, бо він носить знак страждання й щодня бачить у дзеркалі Тебе, а не нудну людську річ, яку ми звемо вродою.

10 лютого 1946 року

«Не потребую писати Тобі чи говорити з Тобою» — ось так я кілька хвилин тому почала листа, а тоді засоромилася й порвала його. Безглуздо писати до Тебе, Ти ж бо знаєш кожну думку ще перед тим, як вона постане в голові. Чи кохала я Моріса, перш ніж полюбила Тебе? А може, я весь час насправді любила Тебе? Може, торкаючись Моріса, я торкалася Тебе? Чи могла б я торкнутися Тебе, якби спершу не торкнулася його так, як нікого досі, — ані Генрі, ані когось іншого? І Моріс кохав мене й торкався мене так, як нікого більш. А може, він не мене, а Тебе любив? Адже ненавидів у мені те, що й Ти ненавидиш. Увесь час він був на Твоєму боці, але не знав цього. Ти хотів, щоб ми розлучилися, і Моріс хотів, отож прискорював час розлучення гнівливістю, ревнощами і любов’ю. Ми віддали одне одному стільки любові, що насамкінець нічого не залишилося, крім Тебе, — кожному з нас двох. Я могла б усе своє життя витрачати любов потрошку — то тут, то там, вділяти пайку то одному, то другому мужчині. Та вже тоді, уперше, у готелі біля Паддинґтону, ми розтратили все, що мали. Ти був там і навчав нас — як ото багача — марнотратити, щоб якогось дня у нас не стало нічого за душею, крім любові до Тебе. Але Ти до мене занадто добрий. Коли я прошу болю, даєш мені спокій. Дай і йому. Віддай Морісові мій спокій, він гостріше цього потребує.

12 лютого 1946 року

Два дні тому мене проймало відчуття миру, спокою і любові. Здавалося, життя знову буде щасливим, та ось минулої ночі приснився мені сон, що я ступаю довгими сходами вгору — назустріч Морісові на самому верху. Я ще тішилася, знаючи наперед, що там, нагорі, ми кохатимемося, і гукнула, що вже йду, та відгукнувся зовсім чужий голос і настрашив мене. Він гудів, як сирена, що подає засторогу заблукалим у тумані суднам. Припустивши, що Моріс перебрався на нову квартиру й тепер він невідь-де, я рушила назад, а внизу опинилася по груди у воді, і передпокій наповнився густою імлою. Тоді я прокинулась і відтоді втратила спокій. Жадаю Моріса, як жадала тоді, у наші давні часи. Хочу удвох із ним їсти сандвічі. Хочу удвох із ним пити в барі. Я втомилася й не хочу страждати. Я прагну Моріса. Прагну звичайного, грішного кохання. Боже милий, Ти знаєш, як мені хочеться, щоб я прагла зазнати Твоїх страждань, але не тепер. Забери ж від мене їх ненадовго й згодом поверни.

Частина четверта

Розділ 1

Я не міг читати далі. Раз по разу пропускав особливо болючі мені місця. Хоч і хотів дізнатися про Данстана, та не так багато. А тепер, у міру читання, ця справа залишилася далеко позаду, неначе нудна дата в історії. Нині це не мало значення. Запис, на якому я спинився, зроблено всього тиждень тому. «Я прагну Моріса. Прагну звичайного, грішного кохання».

«Ото й усе, що можу тобі дати, — подумав я. — Не знаю якогось іншого кохання. Але якщо гадаєш, що я все розтратив, то помиляєшся. Залишилося цілком достатньо на наші два життя». Мені спав на гадку день, коли вона пакувала валізи, а я тут сидів, працював і не знав, що щастя так близько. Гаразд, що не знав. Гаразд, що знаю. Тепер можу діяти. Данстан — це дрібниця. Начальник протиповітряної оборони — теж дрібниця. Я підійшов до телефону й набрав Сарин номер. Відповіла служниця.

— Це Бендрікс, — сказав я. — Я б хотів поговорити з місіс Майлз.

Вона сказала почекати, а мені забило дух, ніби в кінці довгого забігу. Я сподівався почути Сарин голос, натомість служниця повідомила, що місіс Майлз кудись вийшла. Не знаю, чому я не повірив. Вичекавши п’ять хвилин, накрив трубку хустинкою й зателефонував ще раз.

— Чи вдома містер Майлз?

— Ні, сер.

— А чи можна покликати місіс Майлз? Це сер Вільям Маллок.

Сара відповіла дуже скоро.

— Добрий вечір. Це місіс Майлз.

— Знаю, — сказав я. — Впізнаю твій голос, Саро.

— Ти… А я гадала…

— Саро, я зараз прийду до тебе.

— Ні, прошу тебе. Послухай, Морісе, я лежу в ліжку. Говорю лежачи.

— Тим краще.

— Не роби дурниць, Морісе. Я хворію.

— Тим більше, нам треба побачитися. Що з тобою, Саро?

— Нічого особливого. Застуда. Послухай-но, Морісе… — вона говорила помалу, роблячи паузи між словами, як гувернантка, і це мене сердило. — Прошу тебе, не приходь. Не можу зустрічатися з тобою.

— Саро, я тебе кохаю й прийду.

— А мене тут не буде. Встану й вийду.

«Якщо побіжу, — подумав я, — то доберуся туди через Коммон за чотири хвилини. Вона ще не встигне вбратися».

— Я скажу служниці, щоб нікого не впускала, — застерегла Сара.

— У неї не та комплекція, що має бути у викидайла. А мене таки доведеться викинути.

— Морісе, прошу тебе… Я ж віддавна нічого в тебе не просила.

— За винятком недавнього ленчу.

— Морісе, у мене не той стан. Не можу зустрітися з тобою сьогодні. Наступного тижня…

— До біди було цих тижнів. Я хочу побачитися з тобою сьогодні. Увечері.

— Навіщо, Морісе?

— Ти мене кохаєш.

— А ти звідки знаєш?

— Не важливо. Прошу, щоб ти перебралася до мене.

— Морісе, я можу й по телефону відповісти. Ні.

— По телефону я не можу доторкнутися до тебе.

— Морісе, любий, будь ласка. Пообіцяй, що не прийдеш.

— Прийду.

— Послухай, Морісе. Я дуже погано почуваюся. Сьогодні в мене сильний біль. Не хочу вставати.

— А тобі й не треба вставати.

— Їй-бо, я