Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

Гессі відклала книгу й замислилась про Слова. Історії, котрі розповідають, як було раніше, і диктують правила життя надалі. Гессі здавалося, що насправді такі «слова» є і в її житті, просто не записані. А однак про них усі говорять. Про те, як їй слід жити. Куди йти, що вдягати, що говорити й про що мовчати…

Її життя, попри видимість свободи, розплановане й стиснуте в мереживні рамки. Хай і вишукано мереживні, та сковують усе одно. Раніше вона нечасто замислювалась над цим, проте останнім часом відчувала більше розгубленості. І найсумніше те, що почувалася геть безсилою, щоб вирватись. Проте тоді дівчина твердо намагалась думати про радісні моменти свого життя і про все те, що вона ще хоче зробити. Це поліпшувало настрій. А ще їй здавалось, що, поки довкола є люди, котрі оминають ці рамки, усе ще не так погано. А вони, ці люди, були: Доанна, Аїден, хоч і такий далекий тепер. І блакитноокий. Без сумніву, блакитноокий.

Гессі сіла до рояля надвечір, коли у великій залі нікого не було. Рожеве світло сутінків заливало все, і тіні ставали довгимидовгими, ніби їх прокреслював по паркету якийсь художникневидимка.

Дівчина знала, як грати на роялі, видобуваючи з-під його клавіш складні й прості, дзвінкі й мерехтливі мелодії. Проте сьогодні вона просто поклала пальці на прохолодну кришку, не наважуючись її підняти. І вслухалась у вечірню тишу, начебто чула в ній манливу мелодію.

Перед очима знову постала усмішка мадаме Малейн, котра в думках чомусь накладалась на усмішку Олейн Тавіш. У них навіть імена були схожі.

— Добре, що ти практикуєшся, — кивнула матінка, яка зазирнула до зали. — Тільки ж не спізнися до вечері. Щось батько сьогодні затримується, але очікуємо його з хвилини на хвилину.

Гессі низько-низько нахилилась над кришкою рояля.

У голові видзвонювали слова про те, що батько затримується. Знову затримується. І важкий материн погляд. Чи завжди він був таким? Чи завжди здавалося, що з неї випито всі сили і вона не цікавиться геть нічим, крім цукерні? Відколи це почалось? Відтоді, як пішов Аїден, чи ще раніше?.. Гессі не могла згадати.

Вона не піддалася хвилі сорому, котрий клекотів усередині, але думка шпигала її тепер, мов відкрита дряпка на вказівному пальці: видивлятися чуже горе — оце їй гарно виходить, а підмітити, як справи в рідної матері — куди складніше! Правда, мабуть, тут річ була не в небажанні Гессі — так вона собі подумала, — а й у характері матінки. Адже часто близькі люди закриваються так, ніби ніякої допомоги не потребують, а випадкові знайомці можуть, навпаки, відкритись.

Гессі постановила собі бути уважнішою вдома, проте, щойно матінка вийшла з зали, вона видихнула з полегшенням і підняла кришку рояля. Клавіші блиснули, такі красиві, відполіровані й гладенькі. Хотілось пробігтися пальцями по цих клавішах, почути їхній тонкий відзвук. Згадати блакитноокого і дзвін у повітрі. Е ні, Гестіє Амаліє. Нема жодного блакитноокого. Нема його тут. Нема…

Раптом на душі стало тоскно, і сумно, і сіро, і навіть лавандово-рожевий вечір перестав рятувати.

Згадалась Доанна та її слова. Треба іноді примушувати себе. Примушувати себе дивитись на цей світ.

Згадувати, що він прекрасний.

— Сама ж сказала йому… — повторила Гессі, викликаючи мелодію несміливими дотиками до клавіш, — сказала: якщо вважаєш щось хорошим, воно таким і стане. Саме таким.

Напередодні вихідних батечко був у пречудовому настрої — напевне, переговори з інвесторами з Фіренсу вдалися на славу. І тому він зненацька запропонував поїхати в гори на кілька днів. Усією сім’єю — і нікого більше!

Гессі не вірила своєму щастю. Несвідома напруга, котра сковувала її від дня зустрічі з мадаме Малейн, розтанула, як туман пополудні. Адже ж вони поїдуть усі разом! Адже ж вони так давно нікуди не їздили!

Генріка, звичайно, переймалась, що не побачить Морґіна, але батькам про це не казала. Та й сама врешті заспокоїлась, коли за вікном потяга замаячили високі, мовби казкові вершини, укриті снігом, і зелені, аж сяйливі луки, вимережані квітками. То була найліпша пора для гір — уже не надто холодна, але ще далека від літньої спеки. З довгими свіжими вечорами, прозорими ранками і зоряним небом, котре в місті завжди видається не таким яскравим, бо його приглушує сяйво ліхтарів.

Місце для мандрівки визначили одразу ж. У них був невеликий будиночок у передмісті гірського курорту Ольког, де постійно жила й порядкувала батькова незаміжня сестра Енері. Там Гессі забула про своє сум’яття цілком і повністю, гуляючи доріжками, котрі то вели різко вгору, то, навпаки, губились у долинах і ущелинах.

Генріка сиділа на веранді і, закусивши пасмо волосся, виписувала щось потаємне у своєму блокнотику. Гессі була певна, що то листи до Морґіна. Сестра надто переймалась, що за кілька днів він про неї забуде чи випадково зустріне панянку Олейн.

Навіть матінка ні краплі не нарікала, що покинула цукерню на догляд пані Моррінди, як робила це зазвичай. Щоранку вона прогулювалася між домом і альтанкою, бо йти далеко в гори їй не хотілось. А по обіді вони з батьком їздили до Олькога. Гессі була певна, що матінка повагом обходить центральний майдан і уважно придивляється, чи нема там цікавих цукерень.

І всі були вдоволені. Принаймні ті кілька днів, коли вони жили в горах, далеко від повсякдення.

Гессі чула фразу про те, що від себе не втекти. Якщо проблема криється всередині, то, хай як тікай, вона наздожене. Проте дівчина була не зовсім згодна з цим. Усе кращало, щойно ти переводив погляд, наприклад, на квітучі луки, чи джерела, котрі б’ють з-під землі такою крижаною водою, що пальці зводить від одного доторку, чи на високе-високе і блакитне-блакитне небо. І коли перестати мучити себе, а натомість просто вдихнути свіжого повітря, то все стане краще. Неодмінно краще. Навіть без чарівної камери.

Чи то сон, чи то спогад ожили в її думках наприкінці мандрівки. Той день повернувся в усіх барвах. День, коли