Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

– Сестричко… давай не будемо чіпати мою Лію! – в голосі Леоніда Самсоновича забриніла загрозлива напруга.

– А ти не чіпай мого чоловіка й сина, – в тон йому відповіла Агата.

– Я тільки хочу, щоб ви вижили… Усі, хто може вижити, – або ти зі своїм Спартаком, або хоча б він один! До речі, хотів тебе спитати…

– Про що саме? – Агата вмить напружилась.

– Про Спартака. Якось він змінився дивним чином.

– Тобто?

– Якось повеселішав… чи що?.. Бо коли в минулі роки приїздив до нас у Запоріжжя, то повсякчасно смурним виглядав. А тепер він… не знаю, як і сказати… – Леонід Самсонович підібгав губи і поклацав пальцями, підшукуючи необхідне слово: – А зараз він нібито аж світиться із середини від щастя! І ця його ідіотична самовпевненість…

– Це ти про свої контейнери в Одесі?

– Так, твій цедрейтер питання з контейнерами визвався утрясти – хоч я в його обіцянки й не вірю анітрохи, відверто кажучи… З чого б це все?! Що таке з моїм племінничком сталося?! Він що, нову шиксочку собі знайшов?..

– Льоню, давай не будемо! – вскинулась Агата.

– А що ж тоді? Я просто хочу знати, підбирати йому нормальну єврейську наречену чи ні. Бо хто ж іще з нього чоловіка зробить…

– Вкотре прошу, залиш мого хлопчика у спокої, – впевненим тоном попросила вона. – З дівчатами у нього щось епізодично виникає, проте далі пари-трійки зустрічей не йде. Можливо, щось із дисертацією просунулося?! То я би знала про це… А може, якась публікація у нього зріє.

– Яка ще публікація?

– Та художня ж… Чергове оповіданнячко в черговій газетьонці або журнальчику, – відмахнулася Агата. – На превеликий жаль, він і досі не полишив своєї idée fixe[39] стати письменником. В якийсь там клуб любителів фантастики записався навіть – не розумію, і нащо йому отой клуб здався?.. А ще у них якісь там конвенти фантастичні відбуваються.

– А-а-а, он воно що! – засміявся Леонід Самсонович. – То у твого мішигіне синочка і досі крильця за спиною, он воно як!..

– Між іншим, – стрепенулася Агата, – Спарик колись сказав дивну річ: мовляв, коли наш тато Сьома був маленьким, то родина очікувала, що він стане дантистом, як і його батько, а хлопчик мріяв літати, немов пташка!.. Тато Сьома весь час наспівував їм колисанку «Ойфн веґ штейт а’бойм», але ні тато Даня, ані мама Сіма ніяк не могли второпати, що для їхнього синочка означає «літати, немов пташка»?! А він утік з дому й вивчився на льотчика. І став буквально «літати у небі». Цікаво, що я Спарику про це не розказувала, то може, це ти розповів якось?..

– Я вже точно не розповідав, – впевнено заперечив Леонід Самсонович. – Напевно, все ж ти якось ненавмисно бовкнула, просто забула… Але який тут зв’язок?! Поясни мені, прошу.

– Та бач… Спарик стверджує, що як нашого тата Сьому не розуміли, так не розуміють і його самого як дідусевого онука…

– Ти передай своєму вилупку, нехай облишить навіть думати про таке! – загрозливо проскреготав Леонід Самсонович. – На діда він рівняється, ач!.. Та Спартак твій навіть мізинця нашого тата не вартий! Наш тато… Та він героєм був, справжнім чоловіком! Він Іспанію пройшов, Халхин-Гол, Велику Вітчизняну!.. Він не мріяв – він діяв! А твій нікчемний синуля лишень фантазії фантазує і з різними шиксами плутається, а перед справжніми єврейськими жінками одразу ж свій шмок на бантика зав’язує…

– Так, набридло мені все це вислуховувати, – обірвала вона брата. – Годі! У нас все гаразд. Ми зі Спариком працюємо, слава Богу. Те, що полиці в магазинах були порожні, то зараз усе виправилося. Їсти є що – не голодуємо. А вдягатися можна і з секонд-хенду. Але це тимчасово. А все інше… Все це налагодиться. Мій синочок візьметься за розум, захистить дисертацію, стане видатним вченим. А от тоді вже…

– Ти в це віриш?

– Так! І все інше налагодиться також. У нас щойно президентом обрали «червоного директора» Кучму, він в країні швидко наведе порядок. Ти ж і сам такий, з когорти «червоних директорів», мусиш його розуміти… «Червоний директор» – це виробництво, а виробництво – це наука. Отже, у мого синочка є прекрасна перспектива стати видатним вченим! Я за нього постійно молюся – за його успіхи. Свічки ставлю. І це, щоб ти знав, допомагає, отак!.. Єдине, чого не виправиш – це інфаркт та аневризми у мого Андрійчика любого…

– Твій Андрій, вважай, приречений. Так чи інакше.

– Не кажи так. Доки я про нього піклуюся…

– Ну й дурепа! Я думав, у тебе вистачить розуму, щоб їхати за нами…

– Ти б краще з ліками моєму Андрійчикові допоміг. Йому «Бафферин»[40] потрібен, причому постійно. А він знаєш який дорогий?!

– Сказав же, що допоможу – отже, допоможу.

– Як з грішми на догляд могил наших батьків, дідуся й бабусі?!

– Не віриш?..

– Тепер не вірю.

* * *

Виявляється, вона ніби в воду дивилась. Бо рівно через день, коли до парадного їхнього будинку подали вантажне таксі, що мало доправити гостей до аеропорту «Бориспіль», то перш ніж взятися за туго натоптані валізи, Леонід Самсонович оголосив сестричці:

– А знаєш, Гатю… Я тут подумав, що гроші краще мати в потрібний момент, ніж не мати зовсім. А тому Андрієві твоєму на ліки… в сенсі – на допомогу на ліки я якось потім передам. Чи перешлю… Коротше, потім я знайду спосіб. А поки що ви тут самі розберетеся. Ти працюєш, Спартак ондо теж працює… Нічого, не маленькі – викрутитесь! Бо скільки мені потім, по приїзді, грошей знадобиться – хтозна… Отож потерпіть. Ну, все!..

Далі в два прийоми перетягали в таксі усі валізи, сумки і клумаки. Андрій при цьому сидів на кухні, попри липневу спеку, одягнений у старенький вовняний спортивний костюм, подарений сестрою Лідою і дбайливо заштопаний на ліктях і колінках Гатею. Сидів і дивився на напівпорожню пляшечку корвалолу, що стояла на кухонному столі: це були єдині ліки, «з барського плеча» залишені емігрантами.

Як раптом у двері квартири подзвонили. Дивуючись, хто б міг завітати до них у гості, Андрій почовгав у коридор. І з подивом виявив, що за дверима стояв… шуряк.

– Ой, до чого ж повільно ти повзаєш, Андрію! – невдоволено мовив Леонід Самсонович, відсторонюючи його й кидаючись на кухню: – На нас же таксі чекає, а ти повзаєш… А я тут…

За мить він повернувся з пляшечкою корвалолу, широко посміхнувся і повідомив:

– Так-так, я знаю: повертатися – погана прикмета. Але я тут ліки забув у вас на