Стівен Кінг - Сяйво

– Гадаю, все буде доглянуто, як слід, – сказав Джек.

– Добре. Я буду на зв’язку, – проте він загаявся ще на якусь мить, немов очікуючи, що втрутиться вітер і, можливо, піднесе його своїм повівом до машини. Він зітхнув. – Гаразд. Гарної вам зими, містере Торренс, місіс Торренс. І тобі також, Денні.

– Дякую, сер, – відповів Денні. – І вам теж гарної.

– Сумніваюсь, – повторив своє Уллман, і голос його прозвучав печально. – Той заклад у Флориді є сущою дірою, якщо казати правду цілком і сповна. Аби перебути. «Оверлук» – це моя справжня робота. Добре піклуйтеся про нього для мене, містере Торренс.

– Гадаю, він буде тут же, коли ви повернетеся сюди наступної весни, – сказав Джек, а мозок Денні прохромила думка

(а ми будемо?)

і пропала.

– Звичайно. Звичайно буде.

Уллман подивився в бік ігрового майданчика, де під вітром потріскували живоплоти-тварини. Відтак знову кивнув, уже по-діловому.

– Прощавайте тоді.

Він поспішливо-метушливо вирушив до свого автомобіля – кумедно завеликого для такого маленького чоловічка – й управив себе досередини. З муркотінням ожив двигун «лінкольна», і хвостові вогники спалахнули, коли він здав задом зі свого паркувального місця. Коли машина від’їхала, Джек зміг прочитати напис на маленькій табличці в головах паркувальної секції: ПРИЗНАЧЕНО ЄДИНО ДЛЯ М-РА УЛЛМАНА, УПР.

– Правильно, – тепло промовив Джек.

Вони спостерігали, поки його машина, прямуючи до східного схилу, не зникла з виду. Коли вона пропала, ці троє на якусь мовчазну, заледве не лячну мить задивилися одне на одного. Вони залишилися самі. Крутилося зграйками осикове листя, безцільно шарпаючись по акуратно підстриженій і доглянутій галявині, тепер недоступній очам жодних гостей. Нікому більше тут було бачити, як скрадається у траві осіннє листя, окрім них трьох. Від цього Джека охопило дивне відчуття змаління, так, ніби його життєва сила станула до дрібної іскорки, тоді як цей готель з його довколишньою територією раптом подвоївся в розмірах, набув зловорожості, пригнітивши їх до рівня карликів своєю похмурою, неживою могутністю.

І тут Венді сказала:

– Поглянь на себе, доку. У тебе з носа тече, як з пожежного шланга. Ходімо досередини.

І вони зайшли, щільно зачинивши за собою двері проти тривожного плачу вітру.

«Ох ти ж, кляте, матір твою, суче стерво!»

Джек Торренс вилаявся цими словами через біль водночас з подивом, ляснувши правою рукою собі по синій джинсовій робочій сорочці, збиваючи велику, повільну осу, що вже встигла його ужалити. Відтак він якомога хутчіш подряпався вгору по даху, оглядаючись через плече, чи не здіймаються на битву брати і сестри цієї оси з гнізда, яке він щойно був розкрив. Якщо так, справи погані; гніздо містилося між ним і його драбиною, а ляда, що вела на горище, була замкнена зсередини. Відстань від даху до забетонованої тераси між готелем і галявиною становила сімдесят футів88.

Прозоре повітря над гніздом залишалося спокійним, незрушеним. Джек з огидою присвиснув крізь зуби, осідлав вершечок даху й оглянув собі вказівний палець на правій руці. Той уже напухав, тож Джек вирішив, що варто спробувати пробратися повз гніздо до драбини, де він зміг би спуститися вниз і прикласти до нього лід.

Було двадцяте жовтня. Венді разом із Денні поїхала до Сайдвіндера готельним пікапом (старим, розхлябаним «доджем», який, проте, залишався надійнішим за їхній тепер уже геть засапаний і, схоже, невиліковний «фольксваген»), аби придбати три галони молока та трохи скупитися до Різдва. Скуповуватися було ніби зарано, але хтозна, коли тут все замете снігом. Короткі снігопади уже траплялися, і дорога вниз від «Оверлука» у деяких місцях була слизькою від наморозків.

Утім, ця осінь була ледь не надприродно гарною. Всі три тижні, що вони пробули тут, одному золотому дню приходив на зміну наступний золотий день. Свіжі тридцятиградусні ранки поступалися денній температурі трохи вище шістдесяти89 – ідеально для такої роботи, як лазити по положистому західному схилу даху й міняти ґонт. Джек щиро признався Венді, що міг би закінчити цю роботу чотири дні тому, але він не бачив нагальної потреби поспішати. Панорама звідси відкривалася мальовнича, перевершуючи навіть вид з Президентського люкса. Що важливіше, сама ця робота була заспокійливою. На даху він відчував, як загоюються його рани останніх трьох років. На даху він відчував умиротворення. Ті три роки починали здаватися буйним кошмаром.

Покрівля дуже прогнила, деякі з ґонтин позсовувало буревіями останньої зими. Він їх відривав повністю і, кидаючи за край, гукав «Стережися, бомби!», не бажаючи, щоби вдарило Денні, якщо той там десь тиняється. Він якраз витягував зіпсовану ізоляційну прокладку, коли його дістала оса.

Іронія полягала в тому, що кожного разу, вилазячи на дах, він сам собі нагадував, що треба пильнувати, чи нема де гнізд; і ту димову шашку він прихопив якраз на такий випадок. Але цього ранку тиша і спокій були такими всеохопними, що це приспало його пильність. Він знову перебував у світі тієї п’єси, яку поволі писав, зважуючи в голові, над якою сценою буде працювати сьогодні ввечері. П’єса просувалася дуже непогано, і, хоча Венді висловилась скупо, він знав, що їй подобається. Його заціпило на вирішальній сцені між директором школи, садистом Денкером і своїм юним героєм Ґері Бенсоном ще в останні півроку в Стовінгтоні, коли відчайдушне бажання випити було таким сильним, що він ледве міг зосередитися на проведенні уроків, не кажучи вже про свої позакласні літературні амбіції.

Але в останні дванадцять вечорів, коли він сідав перед офісної моделі машинкою «Андервуд», яку позичив у головному офісі внизу, заціпеніння зникало з-під його пальців таким же магічним чином, як розчиняється цукрова вата на губах. Він майже без зусиль розібрався з внутрішніми пружинами в характері Денкера, що йому завжди не вдавалося, і відповідно він наново переписав більшість другого акту, змусивши його розвиватися навкруг нової сцени. І дедалі ясніше уявлявся розвиток третього акту, який якраз і крутився в його голові, коли цим розмислам край поклала оса. Він гадав, що зможе накидати його начорно протягом двох тижнів, а всю п’єсу завершити начисто під новий рік.

У нього був агент у Нью-Йорку, крута рудоволоса жінка на ім’я Філліс Сендлер, яка курила «Герберт Тарейтон»90, пила з паперового стаканчика «Джим Бім» і вважала, що літературне сонце як зійшло, так і закотилося в особі Шона О’Кейсі91. Вона вже була продала три оповідання Джека, включно з тим, що опублікував «Ескваєр». Він уже писав їй про свою п’єсу, яку назвав «Маленька