Іван Іванович Білик - Золотий Ра, Іван Іванович Білик

разом міг би легко підкорити його остаточно. Я прошу відпустити мене пополювати на того кабана.

— Відпусти царевича! — несподівано припрігся до благань Атіса фрігійський царевич Адраст, із яким Атіс устиг подружити. — Я оберігатиму його паче своїх очей!

Крез і справді склав зброю, несилий змагатися з двома молодими людьми, хоча його й застерігав той самий таємничий неземний голос. Усе зрештою було й лишається в руках богів, та й сновидіння не кожного разу справджуються, з надією подумав лідійський цар. Бо якими очима дивитимуться люди на Атіса, коли той згодом сам стане царем? Чи не матимуть вони його за лякливу бабу? Якщо цар не є прикладом доблесті й мужності для кожного свого підданця, то хай краще справді сидить на жіночій половині й пряде вовну з бабами, а для царського трону знайдеться достойний муж.

Напередодні виїзду Крез нишком від сина сказав Адрастові:

— Я порятував тебе, фрігійцю, від лихої біди, а тепер цілком покладаюся на тебе. Дорога до Місійського Олімпа неблизька, вас можуть підстерегти й злочинці, тож побережи мого сина від розбійної руки. Та й ти повинен виправдати себе перед власним батьком Гордієм, щоб він повірив у ненавмисність твого гріха, — адже ти лишився в нього єдиним сином і маєш стати по його смерті фрігійським володарем, а мені вірним помічником.

— Я краще дам вийняти собі обидва ока, — знову згадавши очі, гукнув Адраст, — аніж дозволю впасти волосинці з голови твого сина!

Виїзд царевича на полювання був бучний. Ніхто в Сардах ані на мить не сумнівався, що Атісові пощастить убити лютого кабана. Атісові — й нікому іншому! За царевичем виступало дві сотні воїв на вороних жеребцях, три сотні рабів ішло пішки, ведучи за ними довгі швори мисливських собак.

А за два тижні до Сард прилетів гонець із чорною вістю.

Ще через тиждень Сарди зустрічали чорний похід. Попереду між чотирма вороними кіньми їхав на полотнищі вбитий царевич, син найбагатшого й наймогутнішого в світі царя, який вважав себе найщасливішою в світі людиною. Ведучи на повідді вороних, потрусивши голови порохом з дороги, за царевичем ішли всі його славні вої-ловці, а віддалік плентали невільники з собаками.

Позаду ж усіх спотикався на рівному фрігійський царевич Адраст.

У запалі полювання на того страшного місійського кабана Адраст метнув сулицю й вразив Крезового сина Атіса. Залізний наконечник сулиці протяв груди й застряг у сосні, біля якої стояв лідійський царевич, цілячись у розлютованого кабана. Тепер Адраст простягав руки вперед і благав кожну стрічну людину заколоти його й принести в жертву на могилі нещасного царевича. Та ніхто не хотів брати на себе цей гріх, бо то було священним правом батька-месника.

Месника ж у Сардах не знайшлось.

Сім день над кожною хвірткою столиці висли чорні знамена. Восьмого дня зранку плакальниці ходили вулицями й розжалоблювали старих і молодих, а коли труну з небіжчиком понесли головною брамою до некрополя, все місто охопили плач і журба. Жінки й дівчата дряпали собі в жалобі щоки, а чоловіки притрушували голову порохом і надрізали кінчики вух. Найдужче голосила молоденька вдова царевича. Однак ніхто ні звука не почув з царевих вуст. Лише за два дні перед похороном, коли до нього пробився фрігійський царевич Адраст, благаючи принести його, винуватця, в жертву, Крез похитав головою й сказав:

— Ти не винний у смерті мого сина, то був з твого боку мимовільний гріх. Винуватцем слід вважати якогось невідомого мені бога, хоч він і попередив мене в тому сні. Але й від цього мимовільного гріха я не можу тебе очистити.

Більше ніхто й слова не почув од царя. Він навіть не озвався до вбитих лихом юної вдови та своєї дружини-цариці, яких із некрополя несли на ношах восьмеро гладких жоноподібних рабів. Лише найбільш спостережливі царедвірці бачили, що в Креза ледь помітно ворушаться вуста. То він сперечався з одним вельми старим елліном, який казав, нібито найвищим благом для людини є перехід у царство тіней. А за життя сина Крез віддав би власне життя.

Коли люди насипали в некрополі новий горбик і поволі посунули назад до столиці, з-за чийогось дуже давнього надгробка вийшов Адраст. В руках у нього був широкий гострий ніж із по-фрігійському загнутим жалом.

Якщо хтось відчує себе найнещаснішим з-поміж людей, то життя стає йому осоружним.

Уклоніться Кіно

Брязкаючи ключами від задньої хвіртки, приворітник випустив Мітрадата й знову взяв хвіртку на замок, а Мітрадат подався до Північної брами ще дужче наляканий. У руках він тримав добре вистелений полотниною кошик із немовлям, яке, певно, було нагодоване й переповите, бо міцно спало. Царський волопас із жалощами скосував на кошик і пошепки побажав:

— Хай би воно більше не прокинулося!

Якби в цю мить хтось побачив Мітрадата й почув його страшні слова, не повірив би власним вухам, бо Мітрадат був лагідний на вдачу й остерігався зобидити навіть безмовне теля. Але нічна вулиця німувала, Мітрадата ніхто не бачив і не чув, окрім прибрамної сторожі, якій було наказано випустити з міста царського пастуха. Потонувши в нічній прохолоді, відійшовши од міста кроків на сто п'ятдесят, звідки сторожа вже не могла його почути, більше не стримуючи голосу, Мітрадат проказав:

— А якби ото таке зробити твоєму рідному синові?

Так, наче перед ним стояв Гарпаг, вельможа й найближчий родич мідійського царя Астіага, бо ж саме Гарпаг щойно дав йому це дитя. Хоча все було не так просто...

Вранці цар Мідії Астіаг викликав Гарпага й сказав йому:

— Ти мій найперший вельміж і найближчий родич. Візьми цю дитину й знищ!..

Гарпаг уже знав усе про дитину, він лише не