Михайло Миколайович Грешнов - Північна зірка, Михайло Миколайович Грешнов

Гаррі прислухався до себе, але, крім голосу Баттлі, нічого не відчував і не чув.

— Глене, — звернувся Баттлі до помічника. — Починаймо загальне пробудження. Поступово — найменшими кроками…

Перше, що відчув Гаррі, була безконечність. Здавалося, що він сам на маленькому острові, на п’ятачку, посеред суцільного мороку. Було з ним лише його “я” — жалюгідна іскорка, неспроможна освітити і розсунути морок. Це його настрашило: хотілося крикнути, але не було голосу, ворухнутися — не було і ніг.

— Гаррі, Гаррі, — чув здалеку голос професора.

Не мав голосу, щоб відповісти.

— Гаррі, ви пробуджуєтесь у новому світі, ви стали дельфіном, Гаррі. Ми передбачали, що вам буде сутужно, ваш мозок пересаджено дельфіну. Ви зараз дельфін, Гаррі, ви Іглу… Нам необхідно знати, як ви себе почуваєте. Ви нас чуєте? До вас звертаються доктор Баттлі і Глен.

Гаррі боровся зі страхом і з безконечною пітьмою.

— Гаррі, була операція…

І раптом морок розвіявся. Гаррі побачив лабораторію, схилених над ним Баттлі і Глена. Спершу він не второпав, куди щез морок, а потому сам по собі прийшов здогад: у нього розплющилися очі. Проте очі розплющив не він, Гаррі Пальман, — їх розплощив дельфін Іглу.

Це його здивувало: невже віднині він залежатиме від тварини?

— Що ви можете зробити, Гаррі? — запитував Баттлі.

Що він може зробити? А чи може він заплющити очі? Гаррі наказав собі: заплющ очі. Це йому вдалося — повіки склепилися. Очевидно, Баттлі збагнув, що це його перший осмислений порух.

— Спробуйте ще раз, — попросив він. Гаррі виконав його прохання.

— Добре, — Баттлі сказав це з відчутним полегшенням. — Переходьте до розмови, користуйтесь передавачем.

Гаррі ворухнув щелепою — Іглу хлюпнув плавцями. Тіло його хитнулось у воді. Гаррі видалося, що він перекидається на бік. Він по-думки скинув руки, як людина, яка підсковзнулася на доріжці, — плавці судомно злетіли у воді, тіло замалим не вистрибнуло з ванни. Хлюпнула вода.

— Обережніше, Гаррі… — Баттлі струшував з халата бризки.

— Я нічого не зробив, — передав азбукою Морзе Гаррі. — Мені дуже легко…

Баттлі зауважив:

— Вам необхідно навчитися координувати рухи. Ворухніть хвостовим плавцем.

На радість Гаррі, це йому вдалося. І знову він мало не вискочив з ванни.

— Так… — сказав Баттлі. — Для початку непогано. Навіть якщо ви зможете лише плавати, експеримент ми завершимо успішно.

Виходячи з лабораторії, Глен думав про останню репліку шефа: чи не занадто звужує Баттлі мету, якщо вважає, що уміння плавати — головне у складному експерименті? Втім, його, Глена, це вже не торкалося. Його справа — біологічна основа, вплив БМТ. Мету і завдання визначає дирекція інституту.

Відтак він став думати про Гаррі Пальмана. І про себе. Зненацька уявив себе на його місці, в ролі піддослідного. Відчув холодок на спині — ніколи! Він бачив Гаррі після операції. Це був живий труп. Глен погано знався на нейрохірургії, однак про експерименти, що провадилися в лабораторіях, знає. У тварин — кішок, собак — видалялася кора головного мозку. Тварини жили: їли, якщо їм давали їжу, рухалися, якщо їх водили на ланцюжку, нявчали, гавкали. Але що то була за хода, що за голоси!.. Гаррі після видалення кори мозку розплющив очі. Які то були очі!..

Вони були товаришами по Енвері-коледжу. Але Гаррі не закінчив навчання. Щось сталося з його батьком, — здається, розтринькав чужі гроші. За три місяці до закінчення курсу Гаррі зник з коледжу. Зустрілися вони через сімнадцять років у Сан-Франціско. Глен уже став вченим з іменем. А Гаррі? Він працював препаратором у якійсь незначній лабораторії, і по його зовнішності можна було здогадатися, що справи його йшли абияк. “Я тебе влаштую на гарне місце!” — пообіцяв Глен. Потім уже, після прощання, зрозумів, що нічогісінько не знає про Гаррі, окрім його скромної посади. Та обіцянка була дана, і Гленові довелося наговорити Баттлі три мішки вовни, розхвалюючи Друга дитинства, аби владнати питання з роботою. Баттлі був людиною моменту, приймав рішення одразу, мабуть, Глен з’явився до нього у добру мить, і питання про зарахування Гаррі на посаду препаратора було вирішене.

Пізніше Гленові стало нестерпно від мовчазної вдячності друга, від його погляду, схожого на погляд ненароком пригрітої собаки, і замість зблизитися з колишнім товаришем Глен відчув до нього холодок — так і не дізнався, як прожив Гаррі оті сімнадцять років і як живе нині. У нього дружина, донька, Гаррі щось розповідав про хворобу дитини, однак Глен слухав, не увіходячи в подробиці.

Коли постало питання про експеримент з дельфіном і заходилися шукати добровольця, Гаррі знову підвернувся Гленові. Той запропонував йому від імені шефа умови — п’ятдесят тисяч доларів. Гаррі миттю погодився. Можливо, з вдячності.

Гаррі вивели у море після чотириденних випробувань у вольєрі. Операція і приживлення мозку пройшли успішно. Баттлі радів з удачі: центри нервової системи функціонували нормально.

— Гаррі, — жартував він, — тепер ви справжній Нептун. Водне царство — ваше. Пливіть!

Але вольєра — це не відкрите море. З тихої заводі Гаррі втрапив у бурхливий ураган, який оглушив і перекинув його.

Людина на суходолі бачить і чує, переймається запахами, відчуває тепло і холод. Збільшіть у сто разів кожне відчуття, і ви наближено уявите собі світ дельфіна. “Рухливий у рухливому” — таким був девіз “Наутілуса” у минулому столітті, коли вважали, що океан німий, позбавлений кольору і запахів. “Рухливий у рухливому” вірно і сьогодні, все інше обернулось на свою протилежність: квакання, квоктання, рохкання, мекання опосіло Гаррі зусебіч, глибини були переповнені звуками.

— Гаррі! Гаррі! — надсаджувався приймач у його мозку. — Де ви?

— Я нічого не чую… — розгублено озвався Гаррі.

Безгучний електробот супроводжував його під час першого виходу. На борту не зрозуміли Гаррі, чому він не чує. Судно рухалося на акумуляторах, оберти гвинта були безшумні. З електробота відповіли: