Іван Антонович Єфремов - Туманність Андромеди, Іван Антонович Єфремов

href="ch2.xhtml#id58">[30], де розводили хлореллу[31], а я працювала там біологом.

– Хай так, – примирливо згодився Карт Сан. – Але з тієї хвилини ви стали для мене дочкою Середземного моря, що вийшла з піни, незамінною моделлю моєї майбутньої картини. Я чекав цілий рік.

– Можна прийди до вас подивитися? – попросила Веда Конг.

– Будь ласка, тільки не в години праці, – краще ввечері. Я працюю дуже поволі і не переношу присутності будького в цей час.

– Ви малюєте фарбами?

– Наша робота мало змінилася за тисячі років існування живопису. Оптичні закони й око людини – ті самі. Гострішим стало сприймання деяких відтінків, винайдені нові хромкатоптричні фарби[32] з внутрішніми рефлексами в шарі, деякі прийоми гармонізації кольорів. А взагалі художник з давніхдавен працював так само, як і я. І де в чому навіть краще… Віра, терпіння – ми стали надто нестримні й невпевнені в своїй правоті. А для мистецтва часом корисніша сувора наївність… Знову я про те! Мені, нам час… Ходімо, Чаро.

Усі зупинились, щоб подивитися вслід художникові та його моделі.

– Тепер я знаю, хто він такий, – промовила Веда. – Я бачила «Дочку Гондвани».

– І я теж, – обізвалися одночасно Евда Наль і Мвен Мас.

– Гондвана – від країни гондів в Індії? – спитав Дар Вітер.

– Ні. Від збірної назви південних материків. Загалом – країна стародавньої чорної раси.

– І яка «Дочка чорних»?

– Картина проста: перед степовим плоскогір’ям, у вогні сліпучого сонця, на краю грізного тропічного лісу йде чорношкіра дівчина. Половина її обличчя і відчутно твердого, немов вилитого з металу, тіла – в палаючому світлі, половина – в глибокій напівтіні. Білі звірині зуби нанизані навколо високої шиї, коротке волосся зв’язане на тім’ї і прикрите вінком вогненночервоних квітів. Правою, піднесеною вище голови рукою вона відхиляв з дороги останню гілку дерева, лівою відгинає од коліна колючу стеблину. У застиглому русі тіла, вільному подиху, дужому маханні руки – безтурботність юного життя, що зливається з природою в щось єдине, вічно мінливе, як потік. Це єднання читається як знання – інтуїтивне сприймання світу… У темних очах, спрямованих в далечінь, поверх моря блакитнуватої трави до ледве помітних обрисів гір, так виразно відчувається тривога, чекання великих випробувань у новому світі, який щойно розкрився перед нею!

Евда Наль замовкла.

– Але як зумів це передати Карт Сан? – спитала Веда Конг. – Може, через зведені докупи вузькі брови, трошки нахилену вперед шию, відкриту беззахисну потилицю. Дивні очі, наповнені темною мудрістю древньої природи… І найдивніше – це одночасне відчуття безтурботної сили й тривожного знання.

– Шкода, я не бачив! – зітхнув Дар Вітер. – Доведеться їхати в Палац історії. Я бачу фарби картини, але якось не можу уявити позу дівчини.

– Позу? – зупинилась Евда Наль. – Ось вам «Дочка Гондвани»… – Вона скинула з плечей рушник, високо піднесла зігнуту праву руку, трохи відкинулась назад, напівобернувшись до Дар Вітра. Довга нога трохи піднялася, зробивши маленький крок і не закінчивши його, застигла, торкнувшись пальцями землі, і враз її гнучке тіло наче розквітло.

Всі зупинилися, не приховуючи захоплення.

– Евдо, я не уявляв собі!.. – вигукнув Дар Вітер. – Ви небезпечні, мов напіввитягнений з піхов кинджал.

– Вітре, знову невдалі компліменти! – розсміялася Веда. – Чому «напів», а не «зовсім»?

– Він має рацію, – усміхнулась Евда Наль, знову стаючи такою, як була досі. – Саме не зовсім. Наша нова знайома, незрівнянна Чарі Нанді – оце зовсім витягнений і блискучий кинджал, висловлюючись епічною мовою Дар Вітра.

– Не можу повірити, щоб хтось зрівнявся з вами! – пролунав за каменем хрипкуватий голос.

Евда Наль перша помітила руде підстрижене волосся й бліді блакитні очі, що дивилися на неї з таким захопленням, якого їй ще не доводилось бачити.

– Я Рен Боз! – соромливо сказав рудий чоловік, коли його невисока вузькоплеча постать з’явилася зза великого каменя.

– Ми шукали вас, – Веда взяла фізика за руку. – Оце Дар Вітер.

Рен Боз почервонів, від чого стало помітне ластовиння, що густо вкривало його обличчя й навіть шию.

– Я затримався нагорі. – Рен Боз показав на кам’янистий схил. – Там стародавня могила.

– В ній поховано знаменитого поета дуже давніх часів, – зауважила Веда.

– Там є вирізьблений напис, ось він. – Фізик розгорнув аркуш металу, провів по ньому короткою лінійкою, і на матовій поверхні виступили чотири ряди синіх значків.

– О, це європейські літери – письмові знаки, якими люди користувалися до запровадження всесвітнього лінійного алфавіту! Вони недоладної форми, успадкованої від ще давніших піктограм[33]. Але я знаю цю мову. Хвилинку уваги! – звеліла Веда.

Її супутники посідали на каменях.

Веда Конг почала читати:

Гаснуть у часі, в безмежжі зникають

Мрії, події, думки, кораблі…

Я ж у мандрівку мандрівок рушаю,

Взявши найкраще з видінь на Землі!..

– Це чудово! – Евда Наль звелася на коліна. – Сучасний поет не сказав би яскравіше про силу часу. Хотілось би Знати, яке з видінь Землі він вважає найкращим і поніс із собою в передсмертних думках?

Вдалині показався човен з прозорої пластмаси; в ньому сиділо двоє.

– Он Міїко і Шерліс, один з тутешніх механіків. Е ні, – виправилась Веда, – це сам Фріт Дон, керівник морської експедиції! До вечора, Вітре, вам треба лишитись утрьох, і я беру з собою Евду.

Обидві жінки побігли до легких хвиль і дружно попливли до острова. Човен повернув до них, але Веда замахала рукою, посилаючи його вперед. Рен Боз, непорушний, дивився вслід жінкам.

– Опам’ятайтеся, Рен, розпочнемо! – покликав його Мвен Мас, і фізик усміхнувся ніяково й лагідно.

Ділянка твердого піску між двома пасмами каміння перетворилась у наукову аудиторію. Рен Боз, озброївшись уламком черепашки, креслив і писав, стирав і знову креслив. Мвен Мас ствердно кивав на знак згоди або підбадьорював фізика уривчастими вигуками. Дар Вітер, упершись ліктями в коліна, змахнув з лоба піт, що виступив од намагання Зрозуміти, що йому кажуть. Нарешті рудий фізик замовк і, важко дихаючи, сів на піску.

– Правду кажучи, Рен Боз, – промовив Дар Вітер після тривалої мовчанки, – ви зробили величезне відкриття!

– Хіба я сам?.. Понад десять століть тому стародавній математик Гейзенберг висунув принцип невизначеності – неможливість точних визначень місця для дрібних часток. А справді неможливість стала можливістю, коли стали зрозумілими взаємопереходи, тобто репагулярне числення[34]. Приблизно в той самий час відкрили мезонну кільцеву хмару атомного ядра і стан переходу між нуклеоном[35] і цим кільцем, тобто підійшли впритул до поняття антитяжіння.

– Хай так, я не знавець біполярної математики[36], тим більше такого її розділу, як репагулярне