Рафаелло Джованьолі - Спартак

смерть Сулли як народне нещастя й непоправну втрату. Вони вимагали, щоб на похороні героєві були виказані імператорські почесті, споруджено статуї й храми як рятівникові республіки й напівбогові. За ними повторювали десять тисяч звільнених Суллою рабів. На честь Сулли і його іменем, після перемоги його партії, вони склали трибу з десяти тисяч Корнеліїв, і Сулла наділив їх частиною майна, конфіскованого у жертв проскрипцій. Ці десять тисяч людей, усім зобов'язані Суллі, завжди стояли за нього з подяки, з остраху, що після його смерті у них заберуть усі його щедрі дари.

В Італії ще було більше ста двадцяти тисяч легіонерів, котрі боролися на боці Сулли проти Мітрідата, а згодом у громадянській війні — проти Марія. Безліч цих легіонерів осіли у містах, що підтримували Марія: Сулла під час боротьби з Марієм винищував або виганяв корінних мешканців цих міст, а легіонерам роздавав майно переможених. Ці сто двадцять тисяч солдатів обожнювали свого вождя і благодійника й готові були зі зброєю захищати все, дароване їм Суллою.

Хвилювання ширилися й набували дедалі серйозніших обертів. Авторитетні громадяни, сенатори й консулари намагалися вгамувати хвилювання, обіцяючи провести реформи, видати нові закони, повернути плебеям стародавні привілеї, але промови їхні не мали успіху. Багато сенаторів, громадян і відпущеників на знак жалоби не голили бороди, одягли темні тоги і так ходили містом. Жінки, теж у жалобі, з розпущеним волоссям бігали по храмах, закликаючи богів до заступництва — ніби зі смертю Сулли Риму загрожувала страшна небезпека. Їх обсипали докорами й глузами вороги Сулли, які безтурботно походжали Форумом й вулицями Рима, радіючи смерті диктатора.

Сенат зібрався в курії Гостилія, щоб обговорити, які почесті віддати померлому тріумфаторові, переможцеві Мітрідата. Катулл звернувся до сенату із проханням, щоб такій людині віддати останні почесті, гідні його й народу римського, вождем і полководцем якого він був. На завершення Катулл запропонував перевезти тіло Сулли з Кум у Рим з урочистою пишністю й поховати його на Марсовому полі. Коротку промову Катулла зустріли гучним схваленням майже на всіх сенаторських лавах і бурхливим осудом на галереї. Коли шум поступово вщух, виступив Лепід.

— Шкодую, — сказав він, — гірко шкодую, батьки сенатори, що повинен сьогодні розійтися в думках з моїм іменитим товаришем Катуллом, у якому я перший визнаю й ціную доблесть і шляхетність душі. Але я вважаю, що тільки через свою нескінченну доброту, а не в інтересах і не до честі нашої батьківщини, він вніс пропозицію не лише недоречну а й навіть згубну і несправедливу. Від надлишку доброти своєї мій товариш нагадав нам тільки заслуги й шляхетні діяння Сулли, але він забув, точніше, побажав забути, про всі нещастя, заподіяні цим диктатором нашій батьківщині, про горе, смерті, у яких він винен, забув про злочини, що заплямували його ім'я, про такі лиходійства, що навіть одного з них було б достатньо, аби назавжди вигнати з нашої пам'яті усі його доблесні діяння й здобуті ним перемоги.

Багато ще думок висловлювали оратори: хтось захищав Катулла, а хтось підтримував Лепіда.

— Тож будьмо відвертими, — провадив далі Емілій Лепід, — ім'я Сулли звучить зловісно для Рима. Невже ми поховаємо Луція Суллу, руйнівника республіки, на Марсовому полі, де височіє всіма шанована могила Публія Валерія Публіколи, одного із засновників республіки? І чому, в ім'я чого ми збираємося робити те, що суперечить нашій гідності й совісті? О дайте, дайте мені, батьки сенатори, можливість не засмучуватися через долю нашої батьківщини, дайте мені можливість плекати надію, що мужність, чесність, почуття власної гідності, совість ще властиві цим високим зборам! Доведіть мені, що не низький страх, а високе почуття власної величі переважає ще в душах римських сенаторів. Відхиліть пропозицію про поховання Сулли на Марсовому полі, з почестями, що личать великому громадянину й знаменитому імператорові, який не заплямував свого імені кров'ю.

Гучними оплесками зустріли слова Марка Емілія Лепіда і плебеї, і сенатори. Тисячі й тисячі голосів палко привітали консула. Тисячі інших громадян, головним чином Корнелії, протестували. Почалися взаємні погрози, лунали прокльони, образи. Все це закінчилося би кровопролиттям, якби оратори не потисли одне одному руки і не закликали всіх до порядку й спокою.

Через кілька годин після раптової смерті Сулли, коли на віллі колишнього диктатора панував переполох, з Капуї приїхала людина, судячи із зовнішності й одягу — гладіатор. Він одразу ж запитав, де можна побачити Спартака. Приїжджий вирізнявся величезним зростом, геркулесовою статурою і, безсумнівно, мав неабияку фізичну силу. Він був майже потворним: обличчя смагляве, темне, порите віспою, у грубих його рисах застиг похмурий вираз. Щось люте, звіряче було в його чорних живих очах. Враження дикості довершувала густа грива каштанового волосся і запущена борода. І все ж, попри таку страхітливу зовнішність, цей велетень одразу прихиляв до себе: відчувалося, що він людина безстрашна, груба, але щира, дика — і все ж сповнена шляхетної гордості. Поки раб бігав за Спартаком у школу гладіаторів, приїжджий прогулювався алеєю, що вела від палацу Сулли до гладіаторської школи, і розглядав чудесні статуї, що прикрашали віллу.

Не минуло й чверті години, як раб повернувся, а слідом за ним швидким кроком майже біг Спартак.

— Ну, Еномаю, розповідай новини!

— Новини старі, — відповів гладіатор приємним, звучним голосом. — Як на мене, той, хто не діє й нічого не хоче робити, — негідний ледар. Спартаку, друже, час нам взяти мечі й підняти прапор повстання!

— Замовчи, Еномаю! Клянуся богами, заступниками германців, ти хочеш загубити нашу справу!

— Навпаки, я хочу, щоб вона увінчалася великою перемогою…

— Запальна голово! Хіба криками справі допоможеш? Треба діяти обережно, розсудливо — тільки так ми доможемося успіху.

— Доможемося успіху? Але коли ж? От що мені треба знати. Я хочу, щоб це відбулося за мого життя, на моїх очах.

— Ми піднімемося, коли змова дозріє.

— Дозріє? Згодом… коли-небудь… А знаєш, що прискорює дозрівання таких плодів, як змова й плани повстання? Сміливість, мужність, зухвалість! Досить баритися! Почнемо, а там, от побачиш, все піде своїм ходом!

— Вислухай мене… Наберися терпіння. Скільки чоловіків вдалося тобі залучити за ці три місяці у школі Лентула Батіата?

— Сто тридцять.

— Сто тридцять із десяти тисяч гладіаторів!.. І