Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

— Хай живе Наполеон! Смерть Фернандо! Смерть Галісії!

Гарсія де Паредес перечекав, доки відгримить тост, і пробурмотів похмуро:

— Селедоніо!

Хлопчик-слуга просунув у віконце бліде, перекошене жахом обличчя — він не насмілювався переступити поріг цієї печери.

— Селедоніо, принеси папір і чорнило, — спокійно промовив аптекар.

Хлопчик приніс начиння для письма.

— Сідай! — наказав господар. — А тепер записуй, що я казатиму. Розділи аркуш на дві колонки. Над правою надпиши «дебет», над лівою — «кредит».

— Сеньйоре… — прошепотів хлопець. — Біля дверей щось схоже на бунт… Вони кричать: «Смерть аптекареві!..» І хочуть зайти.

— Замовч, облиш їх! Пиши, що кажу.

Французи здивовано реготали: фармацевт заходився рахувати, коли над ним нависла смерть і руїна.

Селедоніо звів голову, приготувався писати.

— Отож підсумуймо, сеньйори! — звернувся до гостей Гарсія де Паредес. — Ідеться про те, щоб завершити наше свято ще одним тостом. Почнемо по черзі — як сидимо. Скажіть, капітане, скількох іспанців забили ви, відколи перейшли Піренеї?

— Браво! Чудесна ідея! — підхопилися французи.

— Я… — відкинувся на стільці капітан, пихато підкручуючи вус, — я… забив… особисто… своєю шпагою… ставте десять чи дванадцять!

— Одинадцять праворуч! — гукнув аптекар хлопцеві.

Хлопець повторив:

— Дебет… одинадцять.

— Далі! — підганяв гостинний хазяїн. — А ви? Вам кажу, сеньйоре Хуліо…

— Я… шістьох.

— А ви, майоре?

— Я… двадцятеро.

— Я… вісьмох.

— Я… чотирнадцять.

— Я… нікого.

— Не знаю!.. стріляв наосліп… — так відповідав дехто, коли доходила до нього черга.

І хлопець писав, заповнюючи колонку праворуч.

— А тепер, капітане, — провадив далі Гарсія де Паредес, — знову почнемо з вас. Як ви гадаєте, скількох іспанців ви вб’єте до кінця війни, якщо, припустимо, вона триватиме ще… три роки?

— Еге!.. — озвався капітан. — Хто ж може підрахувати?

— Порахуйте… прошу…

— Ставте ще одинадцять.

— Одинадцять ліворуч… — продиктував Гарсія де Паредес.

І Селедоніо повторив:

— Кредит — одинадцять.

— А ви? — перепитував фармацевт гостей в тому ж порядку.

— Я… п’ятнадцять.

— Я… двадцять.

— Я… сто.

— Я… тисячу, — відповідали французи.

— Став їм усім по десять, Селедоніо!.. — глузливо пробурмотів аптекар. — Тепер підсумуй окремо обидві колонки.

Бідолашний хлопець рахував, як ото старі баби рахують на пальцях, — такий був нажаханий. Холодний піт котився по тілу.

Запала моторошна тиша. Нарешті хлопець вигукнув, звертаючись до хазяїна:

— Дебет — 285. Кредит — 200.

— Тобто… — додав Гарсія де Паредес, — Двісті вісімдесят п’ять мертвих і двісті приречених! Разом — чотириста вісімдесят п’ять жертв!!!

Слова ці він промовив таким глибоким, загробним голосом, що французи перезирнулися стривожено.

Тим часом аптекар підвів ще один рахунок.

— Та ми ж герої! — вигукнув він. — Ми осушили сімдесят пляшок, чи сто п’ять з половиною лібр[52] вина, а якщо поділити це на двадцять одного, бо пили ми всі добряче, це вийде по п’ять лібр вина на голову. Отож кажу, що ми герої!

Тріснули двері в аптеці, і хлопець здригнувся:

— Вони йдуть!..

— Котра година? — зовсім спокійно запитав аптекар.

— Одинадцята. Та хіба ви не чуєте, що вони йдуть?

— Нехай! Уже час.

— Час!.. Чому? — бурмотіли французи, намагаючись підвестися.

Та вони так упилися, що не могли відірватися від стільців.

— Хай ідуть! Хай!.. — вигукували п’яними голосами, насилу добуваючи шаблі з піхов, не в змозі підвестися. — Хай входять негідники! Ми їх привітаємо!

Задзеленчали внизу, в аптеці, банки та пляшечки — їх трощили падронці, — а сходами котилося одностайне страшне — «Смерть офранцуженому!»

І, зачувши це, скочив, наче підкинутий пружиною, Гарсія де Паредес, обіперся об стіл, щоб не впасти назад, на стілець. З незбагненним тріумфом обвів гостей поглядом, на губах його заграла безсмертна усмішка переможця. Прекрасний стояв він перед ними, трепетне, як перед смертю, натхнення осяяло його обличчя; він промовив:

— Французи!.. — Слова падали, мов удари похоронного дзвону, — урочисто, чітко. — Якби котромусь із вас або й усім гуртом трапилася щаслива нагода помститися за смерть двохсот вісімдесяти п’яти співвітчизників і врятувати життя ще двомстам, якби ціною власного життя ви змогли втихомирити праведний гнів ваших прадідів, покарати катів двохсот вісімдесяти п’яти героїв і врятувати від смерті двісті товаришів, двісті братів, додавши тим самим армії ще двісті борців за національну незалежність, то хіба замислились би ви бодай на мить — жертвувати чи ні своїм мізерним життям? Обійнявши, як Самсон, колону, що тримає храм, хіба не обрали б ви смерть, аби тільки знищити ворогів бога?

— Про що він? — питали один одного французи.

— Сеньйоре… Вбивці вже в передпокої! — вигукнув Селедоніо.