Борис Крумов - Варіант №1. На альпійській верховині

Я підійшов до будинку трохи збентежений. Знайшов прізвище й подзвонив. Відчинив чоловік років за тридцять, щойно виголений, з подряпиною від леза на правій щоці. На мене війнуло запахом лавандового спирту.

— Вибачте, мені потрібен Найден Панамський.

— Це я.

— Я чув, що ви продаєте мотор для човна.

Виголене обличчя скривилось од здивування.

— Що?

— У вас нема мотора для човна? А мені казали…

Очевидно, він не пам'ятав цього пароля. Тоді я вирішив спробувати інший.

— Прийміть особливий привіт від бая Янакі. Він послав мене до вас.

— Бай Янакі?.. Хто це такий?

Придивився до нього — він не прикидався, справді не пам'ятав такого імені. Я поквапився піти.

— Вибачте, що потурбував вас. Певно, щось наплутав.

— Пусте, — засміявся він, — буває. — І покрутив головою: — Що це за бай Янакі? Зовсім випало з голови.

Мені не лишалося нічого іншого, як із першим же поїздом вернутися до Софії. Я мав ключі від квартири й поспішав, поки на кухні чекала вечеря. Не встиг поїсти, як прийшов Насо. В його очах не було вже того блиску. Мені навіть здалося, що він якось надто допитливо дивиться на мене.

Розповів йому про те, що відбувалось у Русе. Не знати чому, але в мене лишилося враження, що йому все це вже відомо. Невже він стежив за мною? Чи послали іншого? Я запитав, чи не привезуть сюди моїх батьків або принаймні матір побачитися зі мною. Він не відповів, пильно подивився на мене й запитав:

— Навіщо ти виходив минулого вечора, коли тобі було наказано сидіти вдома?

— Ви стежили за мною?

— Ех, земляче, земляче! З тобою справді каші не звариш. Даєш-таки підстави думати бозна-що. І тим, і цим… і взагалі… Мабуть, ти залишишся в Болгарії, не повернешся більше в американський центр. Це питання вирішиться завтра. Тому ми й відклали приїзд твоїх батьків. Але… нічичирк, від мене ти нічого не чув. І — добраніч.

Коли б я дочекався ранку, все моє подальше життя могло піти інакше. Але, переконаний у своїй правоті, а також і в тому — всупереч народній приказці, — що люди й увечері такі ж мудрі, як і зранку, вирішив не чекати.

За інших обставин я завжди запитував себе: «Чи схвалять Насо і Моряк те, що я роблю?», «Як би вчинив у цьому випадку Моряк?»

Цього вечора не ставив собі таких запитань…

Вечірнім поїздом я виїхав у Бургас. Наступний день провів у Ямболі. Вештався по вулицях, стирчав на вокзалі, нудьгував по корчмах і… думав. Думав, аж поки не відчув, що голова лускається.

Навряд чи усвідомлював точно, що саме надумав. А намірився перейти кордон. Страшно було зізнатися самому собі, що «тікаю з Болгарії». Мене обурювало, що вони насмілилися засумніватися у моїй відданості.

Хто дав їм право підозрювати мене? Може, минуле мого батька?

Воно справді було не дуже чисте. Він особисто знав Гемето. У наших краях землеробські організації мають багату історію, і 1945 року чимало із землеробів підтримували опозицію. Але згодом батько зрозумів, що йому не по дорозі з ворогами Болгарії. На їхніх зборах він заявив:

— Я ніколи не піду проти Болгарії, як на це мене підбурюють деякі негідники з-поміж вас.

А чи дає підстави для підозр моє минуле?

І воно не бездоганне. У військовому училищі і пізніше, у полку, я намагався створити організацію земсистів. Нічого, минулося. Будучи офіцером, завжди різав правду в очі. Моє незалежне сумління не могло терпіти й найменших виявів неправди. І коли для цього були підстави, і коли їх не було, я все одно розпинав винних на хресті. Знайшовся слушний привід демобілізувати мене з армії — невиконання якогось розпорядження командира полку під час караульної служби.

Вступив до університету. Серйозно взявся за електротехніку. Подав заяву в партію. Відмовили. Був я шибайголова, неврівноважений тип, ніхто не наважився сказати, що я всім серцем сприйняв ідеї комунізму.

Нічого досі не зачіпало мене так, як це звинувачення. Цілий вечір я плакав, мов дитина, і ось на правій руці шрам — слід від моїх зубів. Гриз кулак, щоб заспокоїтись.

Поговорив з Наском Розвідником. Але чим він міг допомогти мені? Поїхали до Райка Моряка. Для мене він виняткова людина. Найперше, в нього незвичайна зовнішність — здоровань, з довгими вусами, з ходою старосвітського сільського старости. Давно минули партизанські роки, а на його ремені завжди можна побачити пістолет. їсть за двох, п'є за трьох, працює за чотирьох, а б'ється за п'ятьох.

Коли б якомусь художникові знадобилося створити образ нинішнього болгарина, що йде в бій за вітчизну, йому слід було б узяти за модель Моряка.

Утрьох ми ходили селом, побували на виноградниках, а повертаючись, сіли під вербою на березі Дунаю. Я поділився з Моряком своєю мукою. Розповідав, а сльози текли по щоках. Кажуть, що плачуть не тільки сентиментальні, але й надто честолюбні чоловіки. Може, воно й так…

— Зрозумій, Моряк, ви повинні прийняти мене без застережень! Я не можу жити, коли в мені сумніваються. Дайте найтяжчу, найчорнішу роботу. Я готовий залишити університет, щоб виконати будь-яке завдання. Якщо хочете, пошліть за кордон. Як треба, я й вовкові у пащу кинусь, на шматки мене різатимуть, і словом не прохоплюсь!

Там, над Дунаєм, вирішилась моя доля. Або принаймні дістала новий напрямок. Там народився і Наско Розвідник