Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Пішов! – вдруге штовхнув Проців Теодора, і вони увійшли на територію Талергофа.

Люди, які працювали, розчищаючи сніг, на хвильку відривалися від своєї роботи, щоб подивитися на ще одного нещасного, для якого, судячи з усього, муки сьогодні закінчаться, навіть не почавшись.

– Куди ти мене ведеш, юдо? – запитав Теодор.

– Говори-говори! – майже поблажливо відповів Проців. – Недовго вже залишилося.

– Чого ж ти мене так ненавидиш? Що я тобі такого зробив?

– Що зробив? – злобно сказав Семко. – Та ти знаєш, що мого тата російські солдати повісили на другий день, коли взяли село? За що? Він не був ні в чому винний. Ти знаєш, що мама збожеволіла біля його шибениці?

– Я тут при чому? – запитав Теодор.

Йому дійсно було шкода Ілька Проціва. Він, принаймні, не зробив Засмужним нічого поганого.

– А це зробили ті, кому ти служив, – продовжував Проців. – Тому тебе чекає те, що пережив мій тато.

– Семку, ти ж чудово знаєш, що нікому я не служив.

– А ось зараз пани офіцери вирішать, служив ти москалям чи не служив.

Біля будівлі, де, судячи з усього, містилася контора табору, стояв вартовий.

– Wohin?[22] – запитав він.

– Ось його, до пана коменданта, він москвофіл. Треба повісити, – жестикулюючи повідомив Проців.

– Was?[23]

Семко Проців тільки тепер усвідомив, що така жадана помста може бути відтермінована. Він стояв у нерішучості не знаючи, що робити. Враз у голові сяйнула здогадка. Він штовхнув Теодора наперед.

– Переклади йому! – наказав.

Засмужний здивовано скосив погляд на Семка, потім на вартового й усміхнувся з ситуації, яка склалася.

– Він каже, що я москвофіл і мене треба повісити, – чистою німецькою мовою сказав Теодор. – І це він вимагає, щоб прийшов ваш начальник.

Вартовий витріщив на обох очі, не роздумуючи, хто з них трьох дурень. Зробивши невтішні для себе висновки, він все ж вирішив не зариватися.

– Подивись за ним! – кивнув він і зник за дверима.

При цьому Теодор так і не зрозумів, кого вартовий мав на увазі.

– Зараз все закінчиться для тебе, – задоволено говорив Проців.

Невдовзі двері відчинилися і поруч з вартовим з’явився лейтенант.

– Ось він! – Вартовий показав на Теодора.

– Хто такий? – строго запитав лейтенант.

– Поясни йому, – наказав Семко.

– Теодор Засмужний, ґефрайтер Дев’ятого Галицько-Буковинського драгунського полку ерцгерцога Альбрехта, гер лейтенант! – відрапортував Теодор.

– Ну і що?

Відповідь новоприбулого в’язня, видно, сподобалася офіцерові.

– Він каже, що мене треба повісити.

При цьому Проців задоволено кивав головою.

– Доннер веттер! – вилаявся лейтенант. – Геть звідси! Ще раз потурбуєте мене такою дурницею, накажу повісити обох!

З цими словами він зайшов у будинок, голосно гримнувши дверима.

– Що він сказав? – запитав розгублений Проців.

– Він сказав, якщо ти ще хоча б раз захочеш мене повісити, то він повісить тебе самого, – відповів Теодор. – А зараз відведи мене до мого барака. Це наказ лейтенанта.

Семко Проців не знав, що відповісти. Він зрозумів, що Засмужний перехитрив його, але довести нічого не міг. Він хоч і не знав німецької мови, все ж вираз «Доннер веттер!» був йому знайомий. Лейтенант був невдоволений їхнім прибуттям. Чи дійсно він говорив те, що повідомив Теодор, чи це вигадка, Проців не знав. Але якщо не вигадка, то…

Семко зіщулився. Йому стало холодно. Місяць тому офіцери повісили його попередника тільки за те, що той не виконав наказ якогось солдата.

– Ну нічого, – заспокоїв себе Проців. – І так здохнеш. Ще шкодуватимеш, що не помер сьогодні.

– На все воля Божа, Семку! – філософськи відповів Засмужний. – І не тобі вирішувати. А зараз веди мене до моїх, а то, не приведи Боже, повернеться лейтенант. Ти ж не хочеш цього?

Ні, цього Семко Проців не хотів, тому він, кинувши «Пішли!», повів Теодора широкою і довгою дорогою у самий кінець табору і залишив перед широкими дверима останнього барака.

Теодор штовхнув дерев’яні двері зі свіжої сосни і опинився у довгому і широкому бараку. По обидва боки проходу розташувалися чотириярусні дерев’яні нари.

Весь центральний прохід заповнили тільки-но прибулі в’язні.

Появу Засмужного вони зустріли як повернення з того світу. І те, як зустріли його появу мешканці барака, було недалеко від істини. Старожили, яким уже розповіли історію Теодора, навіть перехрестилися.

Засмужний привітався. Йому відповіли невпопад.

– Царице небесна! – почувся з натовпу голос Михайла Березовця. – Та це ж Теодор!

В’язні розступилися, і Засмужний побачив, що всі каменюхи обступили людину, яку він аж ніяк не сподівався тут зустріти. Виснажений, бородатий, почорнілий, але це був не хто інший, як отець Лев Саламон.

– Отче! – зрадів Теодор і подався вперед. – Звідки ви тут?

Лев Саламон зробив крок назустріч, протягнувши руки. Він обняв Засмужного, притиснув до себе: на його очах виступила скупа чоловіча сльоза.

– Живий! – тільки й сказав він. – Дякую Тобі, Господи! Я знав, що чудеса є, але зустрівся з ними вперше.

– Та що ви? – здивувався Теодор. – Що ви так говорите, неначе я помер і воскрес?

– А так і сталося, – продовжив Саламон. – Нікому ще не щастило потрапити у «вішальний список» і повернутися живим. Я вже навіть хотів відслужити за тобою поминальну службу.

– Тут є наша церква?

– Тут багато чого є, – відповів отець. – Скажи краще, як тобі вдалося вирватися з лап цього антихриста?

– Семка? Та дуже просто. Мені вкотре допомогло знання німецької мови.

І Теодор Засмужний розповів присутнім про події останніх п’ятнадцяти хвилин. Обличчя в’язнів світлішали, а наприкінці дехто навіть засміявся.

У той час, як каменюхи дружно хлопали Теодора по спині, захоплюючись його винахідливістю, Лев Саламон не розділяв загальної радості.

– Він від тебе не відстане, – мовив Саламон, коли Теодор закінчив свою розповідь.

– До речі, звідки тут Семко? І звідки ви? Уведіть мене в курс справи.

– Пройдемо, – запропонував отець. – Відпочиньте з дороги. А то завтра, може, доведеться працювати.

– Де? – поцікавився Осип Бучма.

– Всюди, де через ніч сягне буйна фантазія наших мучителів.

Новоприбулі почали займати вільні місця; каменюхи «оселилися» разом. Вони оточили свого пароха і боялися пропустити хоча б слово з його розповіді.

– До речі, – спохватився Саламон. – Ви знаєте щось про моїх?

– Ні, – відповів Григорій Стадницький. – Нас взяли на другий день після вас. Пані їмость вийшла нас проводжати, але ми були більш заклопотані своєю долею.

– Це, звичайно, правильно, – зітхнув Саламон. – Після того, як мене заарештували, жандарм Солярж запровадив мене у польову жандармерію у Добросині, а звідти під конвоєм п’ятьох мадярських конвоїрів на конях відправили у тюрму до Жовкви. Через три дні залізницею мене і ще багатьох нещасних вивезли