Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

— Та за могилою звернув до річки й мов під землю запався. Аби хоч якої капости не вкоїв!.. Ну, та дідько його бере…

В очеретах аж плющало, стільки риби туди повінь занесла. Закинули братчики невода один раз — і витягли його повного. Насилу на берег дотарганили, а як вивалили поміж купинами, то немов живе срібло розіллялося.

— їй-бо, стільки риби не бачив! — каже Івась. — Та здоровецька ж яка!

— Закинемо ще раз чи два, — каже Ладько, — та й, певне, годі буде, а то не донесемо…

Залізли знов у воду, коли чують — щось шубовснуло у плавнях.

— А се що за проява? — питає Івась.

Ладько прислухався.

— Певне, родичі твої жирують, — каже Найді.

— Які се? — не втямив Івась.

— Та які ж іще! Кабани, певна річ! — зареготався Ладько. — Тут їх до чортової мами — теж рибку полюбляють… Аби лиш сюди не прибігли, бо доведеться тоді у річку плигати!

— А що, люті? — питається Івась.

Ладько пирхнув.

— З'їдять тебе і спасибі не скажуть! Льохи вже поросят повиводили, то злі, як чорти…

— Ну, — каже Йвась, — закидаємо ще раз — та й латата звідціля!

От потягли вони з Ладьком невода попід очеретами, а Найда почав рибу наганяти. Знову в плавнях зашелепало щось, та за галасом і шубовсканням ніхто не почув того. Вилазять вони на берег, вивалили рибу, а Йвась випростався і втер чоло.

— Ху! — каже. — Оце…

Та й не встиг уже нічого сказати — свиснув аркан із плавнів і впав йому на шию.

— Татаре! — зойкнув Ладько.

Тут над очеретами й вигулькнула гостроверха шапка. Допіру загледіли її Ладько з Найдою, так і дременули до річки, покинувши все на світі. А нехристам і діла до них нема — вискочили з плавнів — і до Івася.

Вихопив Івась запоясника і перерізав аркан одним махом. Ще бусурмани не добігли до нього, а він зірвався на ноги та й за хлопцями. Та дзуськи: вискакують з плавнів ще двоє татар та й навперейми.

Бачить Івась, що поміж двох огнів потрапив. Не довго думаючи, завернув убік та в очерети, та й погнав навмання, шубовскаючи у воді.

— Держіть його, йолопи! — заволав хтось ізбоку.

— Алла! Алла! — зарепетували татари та й за Івасем.

«Ну, — думає малий козак, — тут мені й клямка! У плавнях, певне, цілий чамбул засів!»

Та, видно, не гурт тих бусурманів було, бо чує Івась, що іззаду женуться, а попереду й душі не видно. От біжить він, біжить, аж дух із нього випирає. Коли ж ураз пропало дно під ногами — гухнув малий козак з головою у воду і мало не захлинувся.

Замолотив він руками та ногами й насилу виплив на світ Божий. Схопився за купину, прислухався, — а татаре крізь плавні продираються, перегукуючись лютими голосами.

— Шукайте, шукайте! — каже хтось. — Він далеко не втече… далі озеро, а там глибоко!

Почув Івась той голос та й похолов: то був не хто, як сам Тіберіус. Вмент він і втямив, чому татаре за хлопцями не погналися, — їх-бо звіздар найняв, щоб узяти його у бран!

Посунувся він крізь плавні, хапаючись за кущі очерету, бо погоня вже зовсім близько була. Насилу десять кроків пройшов, аж скінчилися зарості, й розкинулося перед ним широке озеро. Бігли по ньому хвилі, а на тому боці були такі самі плавні, що тяглися хтозна й куди. І ніде й душі не видно.

— Ось його слід… очерет потолочений! — гукає Тіберіус. — Бігом, бігом за ним, чортові діти! Коло озера він!

«Отут мені й гаплик!.. — думає Івась. — В одежі не перепливеш, та й далеко дуже… Надінуть петлю на шию та й поведуть туди, відкіль ніхто не вертався!» І страшно зробилося Йвасеві, як ніколи в житті. Незчувся він, аж злетіли з його вуст давні-давні слова, що хтось інший за нього їх промовив:

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! Матір Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати козакові!

Та й завмер, очікуючи, але дарма — тільки вітер зітхнув йому в одвіт, і брижі побігли озером.

І тоді зважився малий козак: скинув кожушину та й жбурнув її ув очерети. Як тому гицелеві до рук попасти, думає, то ліпше поплисти через озеро… Утопиться, то й утопиться!

Коли ж допіру він теє подумав, як завирувала перед ним вода. Дивиться Івась, а з глибини спливає щось зелене й кудлате, неначе пень, що поріс мохом. Ось виринула вугласта маківка, за нею лице з круглими риб'ячими очима та здоровецьким носярою, а тоді заколивалася на воді довга зелена борода.

— Господе, твоя воля! — пролебедів малий козак. — Спаси, сохрани і помилуй мене, грішного! Се ж, певне, водяник!