Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

Тереза з усмішкою відповідає так само подумки:

«І ти теж».

Томас прокинувся від того, що вітер шмагав по обличчю, шарпав за волосся й за одяг. Відчуття було таке, наче невидимі руки хотіли їх зірвати з нього. Ще не розвидніло. Було холодно, і Томас тремтів усім тілом. Він підвівся на ліктях і ледь роздивився скулені постаті товаришів — на вітрі простирадла туго обліпили їхні тіла.

Простирадла.

Застогнавши, Томас скочив на ноги — якоїсь миті вночі з нього зірвало простирадло, і воно полетіла геть. При такому вітрі його могло віднести миль на десять.

— От гниляк, — пошепки вилаявся Томас і сам себе не почув через завивання вітру. Згадав сон… а чи сон це був? Можливо, спогади? Так, швидше за все. Він зазирнув у минуле, коли з Терезою вони ще дітьми навчалися телепатично спілкуватися. Від туги стиснуло серце, посилилося почуття провини через те, що Томас — частина проекту «БЕЗУМ». Він погнав тяжкі думки геть, зусиллям волі замкнув у дальньому закутку підсвідомості.

Томас поглянув на чорне небо і судомно зітхнув, згадавши, як зникло сонце в Глейді, як почався кінець. І жах.

Незабаром здоровий глузд узяв гору над емоціями. Вітер. Прохолода. Буря. Наближається буря.

Хмари.

Збентежений, Томас спершу сів, а тоді ліг і згорнувся калачиком. Холод не завдавав незручностей, просто така погода разюче контрастувала зі спекою, до якої глейдери встигли звикнути. Томас іще трохи попорпався в спогадах, які зринули останнім часом. Можливо, це затяжний ефект Переміни? Можливо, потроху повертається пам’ять?

Томас хотів і не хотів згадати все — дізнатися, хто він і звідки, він боявся прихованої правди про себе. Про свою роль у подіях, які привели їх сюди, які втягнули його друзів у такі випробування.

Страшенно хотілося спати. Під безперервне ревище вітру у вухах Томас нарешті поринув у забуття, і цього разу йому вже нічого не снилося.

Прокинувся він на зорі, й у сіренькому світлі показалися густі хмари, а нескінченний пустельний пейзаж набув ще похмурішого вигляду. До міста залишалося всього кілька годин ходу. Будинки і справді були величезні: верхівка одного з них губилася в тумані. Розбиті вікна, наче голодні роти, вищирилися зубами — уламками шибок, — готові схопити їжу, яка може залетіти з вітром.

Поривчастий вітер не слабшав; від пилу обличчя наче вкрилося корою. Томас провів рукою по голові — волосся злиплося.

Більшість глейдерів уже повставали й обговорювали раптову зміну погоди. Та голосів Томас не чув — їх заглушувало виття вітру.

Підійшов Мінхо. На ходу він сильно нахилився вперед; одяг прилипав до тіла.

— Нарешті ти прокинувся! — крикнув ватажок на повен голос.

Томас продер очі й піднявся.

— Звідки хмари? — крикнув він у відповідь. — Ми ж у центрі пустелі!

Глянувши на купчасті хмари, Мінхо знову подивився на Томаса і, присівши поруч, крикнув йому просто на вухо:

— Ну треба ж і пустелю полити колись. Їж хутенько, будемо чалапати далі. Якщо пощастить, встигнемо сховатися в місті й не намокнемо.

— А якщо в місті на нас нападе купа психів?

— Будемо відбиватися! — скривився Мінхо, наче роздратований безглуздим питанням. — А що ще залишається? В нас уже майже закінчилися припаси.

Мінхо правду казав. До того ж, якщо глейдери зуміли відбитися від десятків гріверів, то навряд чи їм стане на заваді купка голодних божевільних.

— Гаразд. Ідемо далі. Поїм на ходу — погризу якийсь батончик.

За кілька хвилин глейдери знову прямували до міста, а небо над ними темніло, готове щомиті прорватися й залити все водою.

Всього за кілька миль від найближчих будівель глейдери натрапили на старого: загорнутий у кілька шарів тканини, він лежав горілиць. Першим його помітив Джек, а незабаром і Томас із рештою хлопців оточили його колом.

Сам вигляд старого викликав нудоту, але Томас не міг відвести погляду. Незнайомцю на вигляд було років сто — очевидячки, це все через сонце. Зморшкувате обвітрене обличчя. Виразки і струпи на лисому черепі. Темна-темна шкіра.

Старий ще не помер, дихав глибоко, проте його очі вже незмигно дивилися в небо. Наче вже він чекав, що спуститься якийсь бог і забере його, звільнивши від нікчемного життя. Глейдерів він ніби й не помітив.

— Агов! Старий! — крикнув дуже «тактовний» Мінхо. — Ти що тут робиш?

За такого дужого вітру його слова було важко розчути навіть Томасу, що вже казати про старого! А може, він ще й сліпий на додачу? Цілком імовірно.

Посунувши Мінхо, Томас опустився навколішки перед старим. Обличчя в нього було таке сумне, що в Томаса краялося серце. Хлопець помахав рукою у незнайомця перед носом.

Нічого. Старий не кліпнув і не ворухнувся. Лише коли Томас прибрав руку, повіки старого повільно опустилися і знову піднялися. Всього один раз.

— Сер? — покликав Томас. — Містер?

Власні слова