Остап Дроздів - №2

— Я не...

— Розказуй, розказуй.

Мілена, зрада, пригніченість, обманутість, приниження, попирання, кінець світу — все, що роз’їдало душу, Єфросинія озвучила фрау. Як рідній мамі. І стало легше. Дубова затичка з бабахом вистрелила й полетіла геть, і ацетонні випари Єфросинієвої журби вирвалися назовні. За кілька хвилин усе розвіялося. Психотерапія фрау подіяла безвідмовно. Коли Єфросинія почала хронологічно розповідати ланцюжок подій, то її горе само почало меншати й маліти. Сам факт промовляння вголос розставляв на свої місця всі гострі кути, і вони вже не так драпали й кололи.

— Ну мав він цю срану Мілену в Чехії... Ну і мав... Він же хлопець був, та ще й який ласий... Зрештою, це ж було до мене... Він же ж не заручався з нею... Не присягався...

Вагітна фрау почала усміхатися. Спочатку кутиками губ. Потім гусячими лапками навколо повік. Потім, коли Єфросинія почала вголос міркувати про срану чешку Мілену, фрау не витримала і почала сміятися. В неї заразний, розкотистий сміх, який на останньому реченні перейшов у звивистий регіт. Фрау присідала і тримала себе за живіт, ніби в неї мали води відійти. Її сміхойога справляла терапевтичний ефект, і Єфросинія теж почала підсміхуватися. Спочатку обережно й контрольовано, та що більше фрау видавала смішних пасажів, то більше розсміювалася Єфросинія — і ось вони вже двоє регочуть, як вар’ятки, одна одну ще більше заводячи. І несила сказати собі «стоп!», бо що більше пробуєш опанувати сміх, то більше він розбирає тебе на кавалки, що аж починають боліти поперечні м’язи живота. Легені вивільнили більше повітря, гормон стресу кортизон розсіявся.

— Ну все... Можеш іти. І запам’ятай: те, що зробилося смішним, уже не може бути небезпечним. Це я у Вольтера вичитала.

Єфросинія ніколи не чула про Вольтера. На вечерю вона приготує шикарне соте з баклажанів. Мама навчила. Щоби баклажани не розлізалися, Єфросинія має свій секрет: вона їх на півгодини вимочує в холодній солоній воді, від цього баклажани дубіють і їх можна повноцінно смажити на великому вогні, а не тушкувати, як усі звикли. Коли вона вперше подала фрау своє баклажанне соте, господиня викликала її з кухні і при всіх запитала, що це. Фрау була впевнена, що їсть гриби з часничком.

Сьогодні Єфросинія приготує цю страву з особливою любов’ю.

19

Manolo не зразу знайшов підхід до Roma.

Він був товаришем працедавця, в якого Roma отримала роботу — доглядати стареньку маму з синдромом Рехмельда. Roma вислухала цілу лекцію про цю рідкісну серцево-судинну недугу, яка проявляється болем і здавлюванням у ділянці серця після кожного прийому їжі. Бліда шкіра, піт на обличчі і стискання серця після кожної трапези, — Roma, яка завжди любила смачно попоїсти без жодної шкоди для фігури, навіть не здогадувалася, що такі розлади існують. Roma зобов’язувалася ретельно стежити за тим, щоб старенька донна їла часто і малими порційками, ніколи не переїдала, геть уникала жирного–гострого–смаженого й уживала спазмолітики. Roma обожнювала готувати овочі й інші натуральні продукти, багаті на клітковину, вона навіть знайшла в інтернеті сайт із тисячами рецептів приготування рослинної їжі включно з сироїдством, аюрведою і дієтикою.

— Ну прям подарунок долі! Заодно й сама очищуся від шлаків, — Roma не могла натішитися, що не буде совати стокілограмових бабульок чи міняти їм памперси. Пощастило.

Manolo був запрошений на одну з віґілій — передріз­двяну вечерю. Він прийшов у бавовняній футболці з великим зображенням смайлика, який підморгував і в якого був висолоплений язик. Roma ледве стрималася, щоб уголос не засміятися. Вона подумала, що якби її офіційний чоловік, дяк церковний, за святвечірнім столом побачив когось у такому неформатному дрес-коді, то кутю виклав би на голову.

Manolo розлучений, у нього двоє дорослих синів, мають братський бізнес у Мексиці (завод із виробництва міндобрив), тому більшу частину року пропадають саме там. Колишня дружина влаштувала своє особисте життя одразу ж, вони регулярно зідзвонюються й обмінюються емейлами. У них є мила традиція — у день розлучення ходити удвох до ресторану. Manolo дарує своїй екс- хризантеми — рівно стільки штук, скільки років тому вони розлучилися. Вони дуже весело й зі сміхом проводять час. Невисокий на зріст, досить урівноважений, як на сардинця. Manolo наполягає, що в першу чергу є сардинцем, а не італійцем.

— У нас на Сардинії, — каже Manolo, — найбільше довгожителів, яким поза 100. Більше хіба в Японії. І ми автономні. Завжди пам’ятай це. Автономні. У нас свій король був. І мова своя — сардська. І це ми, сардинці, приєднали до себе весь півострів плюс Сицилію і проголосили Королівство Італію. Тож мені добре відомо, хто яйце, а хто курка.

Roma заздрила такій самосвідомості. У судженнях Manolo не було нічого сепаратистського чи італієфобного — він просто знав свою первинну ідентичність і беріг її. У країні, звідки Roma приїхала, локальна ідентичність таврується і висміюється. Коли в її галицькому містечку баби в парчевих хустках збирали гроші на обеліск жертвам голодомору, Roma невинно запитала:

— Перепрошую, а хіба тут був голодомор?

За березовим гаєм, недалечко від її дому, розкинувся жидівський цвинтар. Він поріс колючим глодом, тереном і бузиною. Надгробні плити з висіченим івритом поросли мохом, багато плит або похилилися, або упали на траву, через що ця місцина набула шармової містичності. Тут пасуться кози і какають горошинами на жидівські останки, а трохи вище, якщо видертися папоротниковим схилом, на рівному плато розпласталося кукурудзяне поле з опудалом проти шпаків. Місцевий люд свідомо виштовхав жидівські рештки за межі міста, сховав між дикорослими розщелинами, ніби всі минулі століття тут жили одні вишивані і ні в якому разі не пейсаті. Колективне забуття каркало над покинутим цвинтарем з ієроґліфами.

Roma знала про це місце, бо ходила сюди збирати ягоди й чебрець на засушку. Люди теж знали. Та вони хотіли, аби цей покинутий жидівський цвинтар пошвидше провалився в пащу землі, аби він пошвидше заріс чагарниками і криволіссям, аби шершавий язик безпам’ятного зомління пошвидше злизав це окописько семітських надгробків. Roma пішла в міську раду з’ясувати, чи не можна було б відновити покинутий жидівський кіркут, чи принаймні повідомити про нього в юдейські пошукові товариства, які по всій планеті вишукують рештки поховань. Її висміяли і навіть облаяли.

— Тьфу на тебе... Ти що, жидовіца? Тобі то треба?

Голодомор, який був за тисячу кілометрів звідси, виявився своєю історією, а жидівський сегмент життя в рідному містечку виявився чужою історією. Коли Roma розповіла цю історію Manolo, він лише скрушно похитав головою. Сардинець,