Алла Рогашко - Її сукня

Розкинувши руки, очманіло дивилась у стелю. А що би було, якби бабуся не розбудила? Відчувала, що впритул наблизилась до небезпечної, фатальної межі, за котрою…

Скрип дверних завісів вивів із роздумів; відчула, як спиною знову поповз холодок тваринного страху. Отже, це триває, її тіло знову спить…

Обережні кроки наближались до ліжка — цього разу це точно вона. Завше-бо рухалась неспішно, обережно, мовби намацуючи ногами долівку чи ж линучи понад нею. Та й характерний шурхіт сукні, що волочеться по підлозі… Хоч повік Ніла розтулити не змогла, але добре відчула її.

«ти в небезпеці»

«я вже зрозуміла…»

«я не можу це контролювати, протистояти цьому. це сильніше від мене, від усіх моїх зусиль…»

«що ж мені робити?..»

«спробуй одягнути сукню, обряд із духами предків може тобі допомогти»

«так, я спробую, що для цього потрібно?»

«бажано одягнути її, будучи наодинці, щоб ніхто не завадив, хоча, можна з близькою тобі людиною, якій цілковито довіряєш, коли одягнеш сукню — все піде мимоволі, побачиш»

«добре, я зрозуміла, хто до мене приходив?»

«тобі краще не знати цього…»

«чому?! вічні таємниці! вічні недомовки! я про все маю довідуватись сама! лише час втрачаю, розкопуючи самотужки… чому ти нічого не скажеш мені про кляту статуетку? що з нею таке?»

«вона справді клята, а якщо точніше — прóклята…»

«то нащо ж ти мені її принесла?!!»

«бо вона — наша! має бути в нашій родині, ти мусиш зняти з неї прокляття, тоді все закінчиться і вона вже не приноситиме нещастя…»

Ніла напружено міркувала, безліч питань роїлось у голові…

«я не зможу більше приходити до тебе…»

«чому?!»

«бо шлях, яким до тебе ходила, помітили… ним же і скористалися цього разу ті, кому тут бути не слід…»

«що ж тепер…»

Двері знову прочинились, Ніла здригнулась і розплющила очі. Бабуся!!! Та що ж це таке!!!

— Вибач, Нілочко, що знов тебе розбудила. Знаєш, забула тобі сказати…

— Бабусю, що ж ти накоїла! — розпачливо стиснула руками простирадло. — Тепер я її не побачу!!!

— Кого?

— О… — Ніла невтішно дивилась у стелю, обличчям покотилися сльози. — Ми навіть не попрощались… Я не встигла про все розпитати… Боже, що ж тепер буде…

— Про що ти говориш, Нілочко? — розгублено дивилась на неї бабуся. — 3 ким ти не попрощалась?

— Та, ні з ким… пусте… Не зважай…

— Нічого не розумію, Нілочко, ти мене лякаєш! Про що ти говориш?

— Мені треба заснути! Я мушу ще раз заснути, може, вона ще тут!

— Ти мариш, чи що? — бабуся занепокоєно дивилась на неї, стискаючи в руках порожню торбу.

— Я потім усе тобі поясню, гаразд? Мені треба заснути, бабусю, вибач! Не буди мене, будь ласка!

Бабуся ще якийсь час постояла у дверях, намагаючись бодай щось збагнути, затим ображено схилила голову і мовчки вийшла з кімнати.

Ніла напружено дивилась у стелю. Заснути! Їй конче треба заснути! Хоч би вона ще була тут! Хоч би дочекалась її!!!

Однак цього разу випасти з реальності не вдалося — свідомість і тіло були надто бадьорими, наче після потрійної порції міцної кави. Ну, звісно ж, такі речі на замовлення не стаються, як могла припустити, що це можливо?! А якби і вдалося заснути, вона би її тут не чекала…

Попленталась на кухню. Бабусі не було. Приготувала каву, вийшла на терасу і вмостилась у крісло.

Ну, гаразд. Що їй тепер відомо? Статуетка прóклята. Але ким? І як зняти прокляття? Спитати не вдасться, бо вона вже не прийде, а шлях, яким приходила, помітили, тож будь-якої ночі до неї можуть навідатись непрохані гості… Хто вони? Посланці Темряви? Так, явно ж не