Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

її. Але та біготня вже втихомирюється, видихається, наближається до закінчення – хлопцям не терпиться торгуватися. Горище – то традиційна схованка для молодух. Всі знають, що саме там і треба шукати, але заглядають туди в останню мить, коли вже набридне бігати і бешкетувати на подвір’ї та в хаті.

Знов повернулася до ляди. Може, сплигнути на землю? Сплигнути і вбитися або покалічитися! І хай тоді тато й мама нарікають на себе. Хай! Аж очі заплющила й уявила, як летить згори донизу. Але перед очима раптом постав Юрко. «Я не зможу жити без тебе!». Вона ж із ним навіть не поговорила. Чому він так раптово зник? Де був? Чому примчав саме тепер, перед весіллям? А що, як зараз Юрко лежить і стікає кров’ю? Бачила ж, як заюшили йому обличчя двоюрідні брати. Треба щось вирішувати. І то хутко. Ні, вона не буде сидіти й чекати, поки її викрадуть. Вона сама себе викраде! Ніхто ще в селі сам себе не викрадав, а вона викраде! От!

Ще раз виглянула через вузьку щілину між снопами в садок. До самої покрівлі нагнута гілляка величезного волоського горіха. Якщо якось пробратися назовні і вилізти на неї… Житні снопи прив’язані до крокви… Відв’язати хоча б один… А тоді розсунути… А там по гілляці до горіхового стовбура… А по стовбурові спуститися донизу… А тоді перебігти до груші… А біля груші прив’язані коні, двоє їхніх гнідків, уже причепурених до її весілля, готових везти до вінчання – із кольоровими стрічками та паперовими квітами в гривах…

Кінь здивовано скосив на Дану вологі очі і потягнувся теплими губами до долоні – сподівався, що вона, як завше, принесла йому якогось смаколика.

– Нема, конику, нема! Потім буде. Опісля.

Відв’язала його, заскочила на спину, вдарила п’ятками у боки. Гнідко незадоволено махнув гривою і поволеньки потрюхикав через город. Але посеред межі раптом зірвався на галоп. А вона все пришпорювала його, все підганяла. Залопотіло зелене жито, біле молочко з незавосковілих ще колосків бризнуло з-під копит. Зашелестіли на вітрі весільні стрічки і квіти.

Як вона могла забути про цей вузький, але глибокий рів, що розділяв два сусідські поля? Кінь різко вдарив задніми копитами об тверду смужку грунту, що вузьким валом протягнувся над ним, відштовхнувся і ніби завис у повітрі. Вона вже не чула, як він приземлився по той бік яру. Отямилася над самим урвищем, порослим мати-мачухою, роменом та деревієм. Отямилася і страшенно злякалася, бо раптом здалося, що в грудях не б’ється серце. Чому? Може, вона вже мертва? Може, прокинулася на тому світі? І тут почула вдалині, там, де призупинився кінь, чіткий прискорений ритм – тук-тук, тук-тук, тук-тук-тук… Отже, капосне серце вискочило з грудей та й полетіло за гнідком. Треба догнати, треба зловити і покласти його на місце. Треба…

Вона голосно зойкнула, спустилася на дно яру, видерлася по крутому схилу на другий бік і пішла до обійстя Книг. Зазирнула у вікно, але нікого не побачила. Штовхнула двері.

– Свят, свят, свят! Що це з тобою? – Катерина злякано глянула на Данине обличчя із кров’янистими саднами, на розірвану сукню, поплямлену зеленим соком молодого жита. – Нема його тута. Нема! Мо’, знов кудись поїхав.

– Куди?

– А я знаю… Хіба він мені казав? Хіба він каже матері, куди його носить?

– Може, до Мацейова?

– Не знаю. Нічого не знаю! Угомонися, дівко! Не ходи, як мара! Остепенися і йому дай спокій. Йдеш за того Охрімчука, то йди. Народиш купу дітей і будете собі жити, як усі инші. Сказано ж, гроші до грошей тягнуться. Не рви мому синові душу! Відпусти його!

– А він мені не рве? Мені не рве?!!

У дворі хтось затупотів, загримотів відрами. Це Назар і Сянько – прибилися-не забарилися. І як вони вгледіли, куди вона побігла? Весь час очей не зводили? Чи просто здогадалися, куди вона може втекти?

Хороші братики. Дуже хороші! Нишпорять на подвір’ї, як справжні нишпорки – певно, Юрка шукають. От і добре, що його немає. А то убили б, якби знайшли, бо такі розпасійовані, аж говорити не можуть, тільки кулаками розмахують. І що вона їм лихого зробила, що й вони проти неї?

Вскочили до хати, підхопили під руки непутящу сестру, вивели на подвір’я, підвели до рукомийника, змусили вмитися, причесатися. Сянько спробував було ще й сукню відмити, але де там – зелені плями вже назавжди в’їлися у світлий поділ.

– От воропаха[55] шудрата! Новеньку сукню на шмату перевела, – хмикнув Сянько. – Та йди вже, удома хутко перевдягнешся.

– І заодно по дупі дрином заробиш, – сердито додав Назар. – Зараз тобі тітка Настина вшкварить, щоб не дуріла та встид перед людьми родині не робила.

Втрьох пішли стежкою через поле: попереду Назар, за ним Дана, а ззаду Сянько. Зупинилися перед садибою Ясницьких. Наказали Дані присісти на межі. Назар остався біля неї, а Сянько побіг на подвір’я. Дана думала, що брат принесе їй переодягтися, щоб не появлялася на людях у такому вигляді. Але він, вочевидь, дав знак парубоцькому «війську», бо те хутко затупотіло з подвір’я до Дани.

– Оце молода! Оце заховалася! – реготали хлопці.

– Ми тут усі з ніг збилися, увесь двір догори дригом поставили, а вона собі посміхається, посеред жита качається, як писанка на святого Юрія[56].

Парубки продовжують гру, вдають, що й не помітили слідів сліз на Даниному обличчі, повірили у