Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Дізналася Настя і про Митрового сина-депутата, якому минулої ночі дуже пощастило – у тому сум’ятті хтось відімкнув двері в’язниці й випустив усіх в’язнів, тож його Семен ще вдосвіта був удома. До цього часу встиг і помитися, і супу наїстися, знайшов собі й схованку про всяк випадок, але думає, що більшовикам зараз не до нього, то навіть біля дружини в своєму ліжку ночувати збирається. Та якою не є великою радість, усією сім’єю думають про того спасителя, який у в’язниці без жодного звуку зняв не одного охоронця й випустив на волю всіх кинутих туди депутатів та інших «ворогів народу». Кажуть, що він невисокий на зріст, але дуже проворний.

– Крім твого Григорія, тут більше таких немає, – він просто збирався йому подякувати.

– Ні, – твердо відказала Настя, у той час як серце аж плигало від радощів. – Він удома цілу ніч спав, – і лише коли той пішов, вона шкодувала, що не може сказати правди.

Довго згадувала й інші його слова: дехто з місцевих більшовиків уже не хоче йти за тими російськими червоногвардійцями, тільки не знає, як від них відхреститися. «А це, мабуть, про тебе, Акиме, – вона й раніше думала, що він випадково туди потрапив. Коли почула, що стояв з жінками-солдатками, навіть жодного сумніву не лишилося. – Тож придумай хоч щось! – наказувала йому, неначе він мав те почути. – Ніхто тобі не докорятиме, – і так шкода його стало, хоч у Слов’янськ біжи. Але рушати вже нікуди не збиралася. – Знайди його, Миколаю Чудотворцю, і поверни додому», – вирішила просити лише його.

Ще ніколи на залізниці міста Ізюма не було так людно, навіть коли на війну чоловіків відправляли. Натовп ворушився, часом кричав різними голосами, гупав метал об платформи, іржали налякані коні, які притягли сюди навантажені з горою підводи, та гуділи паротяги, збираючись у дорогу. Звідусіль чулася матірна лайка. Таке враження, що ці люди без неї просто не можуть розмовляти. Ріжуть вуха не лише московські чи пітерські акценти, а й волзькі та сибірські. І зовсім не схожі ці люди на голодний пролетаріат, є в них не тільки закуска, а й випивка. Дехто й перегаром хекає, але тягне на платформу такі вантажі, що й сам би злякався на тверезу голову.

Місцеве населення лише здалеку споглядає, хоча трапляються сміливці, які намагаються підійти ближче, та військові й на п’ятдесят метрів їх не підпускають. Самі й серед ночі тут стояли, і вранці, коли тільки-но світало, стоять і зараз, коли сонце вже високо в небі. Така у них робота – слідкувати за тим, щоб сюди не пробралися «контрреволюціонери» чи хтось із місцевих не кинув гранату, принесену з фронту. Та й узагалі, щоб ніхто не бачив, що ж насправді тут відбувається. І лише декому зрозуміло, що як завантаження ешелонів, так і їхня відправка здійснюється під прикриттям Ізюмських пішого й кінного красногвардійських загонів, з ними й кавалерійського з Балаклеї. Ще й донецькі брати-більшовики підсобили – прислали додаткові війська та два бронепотяги.

Більше не було тут ні дядька Івана, ні Данила, ні інших місцевих робітників. Усе робили завезені люди. Хто ж краще зробить таку справу, як не свій?! А в них особливе завдання – залишити випалену землю. Тож труби паротягів раз по раз викидають чорний дим, з-під вагонів із шипінням вискакує біла пара, люди мало не падають із ніг, але робота не спиняється. Так ешелон за ешелоном із награбованим добром відходять від станції і рухаються в напрямку більшовицької Росії.

Може, й не було б такого поспіху, якби не чутки, що українсько-німецькі війська не десь далеко, а вже на підході. Тож, боячись покарання за свої злодійства, ці бідові й нахабні пролетарії були готові до втечі в будь-яку хвилину.

Дивна картина була й на вулицях: неначе півміста переїздило на нові квартири. Сила-силенна підвід, навантажених усяким домашнім скарбом – подушками, самоварами, перинами та стільцями – неслася під охороною одного-двох озброєних солдатів Червоної армії у бік Донбасу, звідки легше їм добратися до кордону. На тих возах дехто бачив навіть дітей, які обома руками тримали вкрадені дитячі іграшки.

Зачувши, що супротивник уже зайняв Харків, хутко дременули з міста й потяги.

Умить із-за диму й пари проглянуло сонце, з полів та Дінця залетів свіжий вітер, заколихали берези своїми сережками, навіть здалося, що й пташиний спів з’явився. Невидимий страх почав слабшати, а потім і зовсім пропав. Мов горох, на вулицю викотилася з дворів дітвора, яка вже давно споглядала весну тільки через маленькі віконця. Дибали й старші, зрозумівши, що тепер вони ще поживуть на цьому світі. А всі, хто міг, поспішали до центру своєї слободи, потім у свою повітову столицю Ізюм, аби на власні очі пересвідчитися, що червоних окупантів уже немає. Та такі вони були радісні, неначе їх достроково випустили з в’язниці. Усе ж боязко відчиняли двері міської Думи та управи, прямували й до інших будівель, аби вигребти звідти весь бруд, бо за червоних жодного разу тут ніхто не прибирав.

Невдовзі у чистих і провітрених приміщеннях уже панувала українська охайність. В одному з кабінетів розмістився тільки-но обраний міською Думою комітет громадської безпеки, який одразу став гарантом порядку. Під його керівництвом вийшла на патрулювання оперативно організована міліція й озброєний загін. А мешканці трудились, як ніколи – приводили до ладу занехаяні вулиці й площі. Поспішали та прислухалися – чи не гукають їх зустрічати петлюрівців і німців, які мали прибути з години на годину. Не діждавшись їх і ввечері, сміялися з більшовиків, що ті так рано дременули. Самим зовсім не хотілося сидіти вдома. Свіжий весняний вітер і дух свободи наповнював їх якоюсь надзвичайною енергією, і так їм було добре, що про тих злодіїв та брехунів і думати перестали.

Тільки ніхто й гадки не мав, що це не кінець. Коли почали розходитись, очам своїм не повірили: не заїжджали в місто, а неначе підкрадалися два знайомі бронепотяги, з яких ще на ходу вискакували люди, неначе хижаки на полювання. А переконавшись, що німців тут ще немає, притьма розсіялися містом у пошуках здобичі. І вже за півгодини скрізь кричали ті, кого грабували. Кричали й інші, коли родичів арештованих тягли на вулицю, аби не в темному кутку розстріляти, а в усіх на очах, бо це місто повинно довго їх пам’ятати. Нікого