Рохір ван Аарде - Замах (Щось краще за смерть)

Чи ж не зробив він буквально все від нього залежне, хоч і зазнав фіаско? Що в цьому ганебного, адже вже не один агент зламав собі на цьому завданні зуби. Єдине, що міг пред'явити Борисові, так це ескіз ключа, який мав би підійти до вхідних дверей на Лімпрунштрасе. Вже через декілька днів Борис передав йому чотири ключі, виготовлені за ескізом Леоніда, і наказ вилетіти до Мюнхена, щоб випробувати їх на місці. Один з ключів відчиняв вхідні двері без проблем, проте подальшого наказу він не отримав. Йому надали відпустку, як було домовлено раніше. Можливо, доручили цю роботу комусь іншому, а може, він їх розчарував? Хоч усе це йому не сподобалось, у ньому знову зажевріла надія, що його не залучать до виконання цього жахливого завдання. 14

Хатинка в Бусівці видалася ще меншою і темнішою, ніж пам'ятав її Леонід. У цьому примітивному бутті, з якого давно виріс, були реалії, які він уже призабув і тепер їх собі пригадував, то частково розчулено, то частково з огидою, розгублено запитуючи себе, чи завжди воно так було і чому він раніше їх не зауважив. Зустріли його як блудного сина, бо справді його любили. І не через ті подарунки, які привіз із собою. У Леоніда склалося враження, що йому справді вибачили, і вже другого вечора Мар'яна йому в цьому і призналася. Якраз після вечері, коли сказав, що хоче ще прогулятись, сестра додала у тоні, який не терпить заперечень: «Піду з тобою!»

З того часу, як трапилася пригода в лісі, він уже ніколи з Мар'яною не розмовляв довірливо і намагався її взагалі уникати. До того ж, минулого разу, чотири роки тому, в нього склалося переконання, що і вона його уникає і розмовляти з ним не бажає. Він ніяковів і почувався з нею невпевнено. Але в цей приїзд, коли сестра увечері прийшла з колгоспної ферми, і він, ніяковіючи, подав їй руку, вона кинулась йому на шию, поцілувала і поплескала по плечі. А коли вона ще так несподівано запропонувала: «Я піду з тобою!», то зрозумів, що хоче з ним порозмовляти. Слова ці навели на нього невеселі думки. Мар'яні виповнилося тридцять три, і була вона ще досить вродливою, хоч виснажлива праця у колгоспі і смуток позначилися на ній. Шкода, що вона не одружена, подумав Леонід, — напевне, порівнює кожного залицяльника з Дмитром.

У селі їх перестрівали старі знайомі, які хотіли довідатись, як у нього ідуть справи, як йому подобається робота у Варшаві, яке там життя, зарплата і ціни, і всі по черзі кликали в гості. Минувши старий цвинтар, на якому вже не ховали, вони вийшли у поле і залишились наодинці.

— Тато вже постаріли, — нейтрально почав він.

— Та вони ще сильні. І не хворіють, — відповіла Мар'яна, і на цьому тема була вичерпана.

Між березами на узліссі млів блідо-рожевий серпанок, а довкола легенький вітерець колихав золотистий відблиск жита, а вдалині багряніли макові поля.

— Чи є якась краща сторона, як наша?

Леонід не квапився з відповіддю. А що знала Мар'яна про Україну? Навіть в Україні були області, де земля не йшла в жодне порівняння з тутешньою. Адже недаремно колись Україну називали «житницею Європи». А величні ліси Карпат південніше звідси та могутній Дніпро і чудове Чорне море? Просто наївно розмірковувати про Україну, якщо ти знаєш лише якусь частку Галичини і до того ж намагатимешся порівняти її з країнами, у яких сам ніколи не бував.

— Гарних країн є багато, — відповів він, звівши свій погляд на лагідне і вродливе обличчя Мар'яни. — І думаю, що вони всі гарні по-своєму, але рідна земля людям найбільш дорога. Це як з рідною матір'ю. Коли ти малий, то вважаєш, що вона найвродливіша, а коли дорослішаєш, то врода тут уже ні до чого. Навіть якщо вона була найневродливішою, то все одно любиш її.

— Маєш рацію, — погодилась Мар'яна і раптом прислухалась до пташиного співу. Леонід спіймав себе на тому, що йому вже раз приснився цей ліс, цей спів і Дмитро. Та розказати їй про цей сон він не наважився.

— Давай сядемо, — побачивши повалений стовбур, запропонувала Мар'яна, — мушу з тобою поговорити.

Вона взяла його за руку і повела за собою. Руки її були великі, грубі та потріскані, бо працювала нарівні з чоловіками на фермі.

— Послухай, брате, — слова ці вона вимовила насилу. Так і відчувалось, що вона довго обмірковувала, що має сказати. — Не хочу, щоб ти докоряв себе в тому, що трапилося. Що сталося, те сталося.

Леонід не знав, що відповісти, і мовчав.

— Тоді, коли ти щойно виїхав, Дмитро мені про все розповів. Я була просто приголомшена і зненавиділа тебе.

За цими словами вона знову взяла його руку і погладила її, наче намагаючись цим пом'якшити суворість слів. Вона глянула на нього, і в її очах забриніли сльози.

— Якби я тебе тоді зустріла, то ладна була застрелити. Та Дмитро сказав: «Ми збережемо у своїх серцях тих, хто загинув. Ми збережемо у своїх серцях і тих, кого вивезли. Але від тих, кого примусили до зради, — ми зрікаємося. Хоч саме вони найбільше заслуговують на наше співчуття, бо їм завдано найбільшого зла. То ще дитина, до того ж відтепер він прирік себе на самотність...»

Леонід забрав руку і сягнув за цигарками, припалив і сидів, дивлячись перед себе.

— Є речі, на які ми маємо різні погляди, — почав він, — але, повір мені, Дмитра я ніколи не зраджував. Я хочу сказати, що те, що вони про нього знали, знали ще до того, перш ніж я встиг вимовити бодай слово. Не моя вина, що він загинув. Вір не вір, але я теж любив Дмитра. Він мені навіть приснився якось. Ми йшли з ним лісом, і він навчав мене слухати соловейка...

Вона глянула на нього суворою вродою чорних очей, і