Алла Сєрова - Подвійне дно

— Розкажи йому, Вадику.

Я підходжу до темного вікна. Не знаю, який у Стася двір, зараз видно тільки освітлений ганок і під’їздну дорогу. Біля воріт у скляній халабуді сидить чоловік. От дивно, тут що, кілька різних вартових? Той, що вартував, коли ми приїхали, був якийсь охайніший, а цей неголений, я чудово бачу його… Ні! Не може бути. Він, здається, непритомний.

— Стасю, мені здається, твоєму воротареві зле.

— Що?

— Ну, він лежить на столі, в нього кров носом, чи що… Он, глянь!

— Відійди від вікна!

— Стасю?

Рудий і Стась вже на ногах. Я нічого не розумію. Треба просто вийти і подивитись, може, той чоловік потребує допомоги.

— Лізо, піди, одягнись.

Стасеві очі такі холодні і далекі. Він відмикає сейф, що вдало замаскований в стіні. От нізащо б не помітила, якби Стась при мені не відчинив його.

— Лізо, швидше. Тримай, Рудий.

Стась дає Рудому рушницю, собі бере теж. А я що, гірша за них? Я теж хочу щось таке. От, чорт, спідниця — незручний одяг. І якось холодно стало… Треба постаратися не загубити теку, що дав Старий.

— Лізо, ходи сюди. — Стась навчився командувати? Ні, друже, тільки не мною. — Ти мене чуєш, вперта істото?

— Стасю, припини блазнювати.

— Бери револьвер. Стріляти ти вмієш.

Власне, теоретично я вмію стріляти. Ми частенько відвідували тир — колись давно, у Березані. Але це не можна назвати вмінням стріляти.

— Ось, зводиш курок, цілишся і натискаєш — і тримай міцніше, не здумай покинути зброю з альтруїстичних міркувань.

Мої альтруїстичні потяги померли разом зі мною — багато років тому. Даремно Стась турбується, рука в мене навіть не здригнеться. Здається, відбувається щось страшне.

Ось в будинку вимкнулося світло. Я притискаюся спиною до стіни. Надворі теж темно, видно, наші таємничі гості досягли розподільчого щитка. Що ж, панове, ласкаво просимо. І мені все одно, як ви стоятимете до мене — спиною чи обличчям. Я не вагатимусь і якщо влучу — не варто скаржитись. Звичайно, я можу й не влучити, та я старатимусь.

Стась стоїть поряд, зовсім близько. Так близько, що я відчуваю знайомий запах його шкіри. Ні, Лізо, все в минулому, давно припало пилом і нікому не цікаво.

Ось чути обережні кроки. Не думаю, щоб нас атакував цілий батальон вбивць. Та я взагалі не розумію, нащо нас убивати. Що відбувається? Ось тінь, темніша за темряву, вступила в кімнату. Хтось крадеться попід стіною. Стась з силою б’є незваного гостя прикладом по голові — принаймні, струс мозку гостеві забезпечено. Алея гадаю…

— Перелом потиличної частини черепа. — Рудий вже поставив діагноз — пошепки. — Стасю, ти якось полегше. Цей нам вже нічого не скаже, а ми маємо знати.

— Може, й скаже…

— Тільки під час спіритичного сеансу, можеш мені повірити.

Рудий знається на таких речах. Та й я дещо з загального курсу пам’ятаю. Рудий має рацію, хлопцеві гаплик.

— Може, він був сам? — я просто хочу, аби знов було світло. Темрява цього незатишного будинку мене пригнічує. А ще мені хочеться їсти.

— Не думаю. — Стась стискає мою руку. — Лізо, не бійся.

— Я й не боюсь. Просто я голодна. Давайте швиденько розберемося з цим і зваримо сосиски.

— Ти неперевершена. Тихо!..

Сходами хтось піднімається. Так, іще один кандидат у трупи. Власне, чого вони хотіли? А може, це просто грабіжники? Ні, не сходиться, адже вікна були освітлені.

Знову огидний хрускіт — вони якісь недолугі, щоразу наступають на одні й ті самі граблі. Ми поволі просуваємось до виходу з кімнати. Треба негайно покласти край цьому неподобству. Он, внизу, ще хтось є. Я чую різкий запах поту. Скунса вбиваємо одразу. Якщо людина не миється, значить, порушує мої громадянські права на чисте повітря. Смерть мікробам!

Стась стискає мої пальці. Ще вісім років тому за одну мить поряд з ним я б віддала життя. Тепер інші часи, та маю визнати: він і досі бентежить мене. Мабуть, я ще не вилікувалась, та чи й вилікуюсь коли? Що ти зробив зі мною, Стасю? Що ти зробив з нами? Невже воно було того варте? Вочевидь, у нього є якась інша правда.

Чоловік піднімається сходами. Він іде швидко і тихо, рухи його, як у великого кота, сильні і граційні. Він здається мені небезпечним, тому я щосили стискаю руків’я револьвера. Раптом зброя оживає в мене в долоні. Постріл такий жахливий, такий голосний — а чоловік падає і котиться сходами вниз. Я ошелешено підношу револьвер до обличчя — неймовірно, я зовсім не хотіла стріляти!

— Лізо, ти що?

— Рудий, вона випадково.

— Тоді відбери в неї зброю, доки вона собі голову не прострелила — випадково.

— Ні, — я так не згодна, ще чого! — Не віддам.

— Лізо, тепер це — брудний ствол.

— Якщо в тебе є ніж, я вийму з трупа кулю.

— Гарна ідея.

Ми спускаємось сходами, потім Стась йде до щитка. Що ж, на війні, як на війні. Треба подивитись, що там з вартовим.

— Лізо, стій!

Не варто так переживати. Я тільки гляну, чи той йолоп ще живий. Теж мені, охоронець! Нащо найматися для роботи, яку доладу не вмієш виконувати? Ну, от, добряче дісталося, та він живий. Просто зідрано шкіру на голові, кров і струс мозку. Ну, може, томограма покаже щось інше, та навряд.

— Як він? — Рудий схиляється над пораненим.

— Живий. Треба в лікарню.

— Я все влаштую, йдіть до будинку. — Стась роздратований і чужий. — Лізо, обережно з револьвером.

— Я не знаю, як так сталось!

— Саме це я й маю на увазі.

Звичайно, він згадуватиме мені цей постріл іще сто років. Не треба було говорити, щоб я звела курок. Сам же звелів…

Ми йдемо до будинку. В холі лежить тіло чоловіка, в якого я влучила. Чорт, я не хотіла, правда. Біля нього валяється гарний «вінчестер», отож моя совість замовкає. Цей парубійко — не Червона Шапочка, і навряд чи він прийшов сюди, аби освідчитись мені в коханні. Тому нарікати йому нема на кого.

— Добре, що тут немає килима. — Рудий озирається. — Треба знайти ганчірки і воду, приберемо тут. До речі, ось, поглянь.

Він підходить до стіни і підбирає з підлоги щось маленьке. Це куля, вона пройшла навиліт через шию невдахи. Як це мені вдалось так влучити?

— Дай сюди.

Я викину її кудись подалі. А поки що ми обшукуємо кишені новопреставлених, та даремно, там порожньо. Всі вони вдягнуті в темні куртки, темні штани, на ногах — кросівки.