Люко Дашвар - РАЙ.центр

Витер кров із розбитої губи, підхопився, кинувся на Гоцика — той стояв, як брила, посеред кімнатки і з презирством дивився на Макара.

— А-а-а… Ненавиджу! Ненавиджу!

У Гоцикових очах милосердя не заблукало. Може, теж шукав приводу скинути напругу? Ухопив невисокого худорлявого Макара за грудки і тепер уже з розмаху вліпив йому з лівої у праву щоку.

— Йо… — смикнувся Макар, заволав на підлозі. — Козлино, козлино довбана… Я тебе кінчу, кінчу! Ти втямив? Кінчу… Гоцик цвіркнув слиною Макарові в очі, спокійно завалився на диван. Дістав нову цигарку, закурив.

— Кінчу, кінчу… — трусився на килимі Макар. — Руки відрубаю… Не будеш по моїх речах нишпорити, сволото приблудна… Без тебе тут нормально було. Козлина, козлина…

Гоцик затягся цигаркою:

— Що загубив? Цноту?

— Екстазі. У рюкзаку… У кишені… Екстазі.

— Не брав.

— Брешеш!

— Не брав, — упевнено повторив Гоцик, і Макару раптом стало страшно. Поліз рачки до рюкзака, витрушував усе на брудну підлогу, аж доки у рюкзаку не лишився суцільний, абсолютний нуль.

— Не брав?

— Навіть не знав, — відповів Гоцик.

— Люба знала, — ляпнув Макар і від Гоцикового спокою теж лишився суцільний, абсолютний нуль. По-звірячому швидко підхопився з дивана, підняв Макара над підлогою, притис до стіни.

— Час колотися, Макаров, — видихнув в обличчя. І від того, що вперше за увесь час їхнього співіснування на Костянтинівській Гоцик холодно і безжально назвав його Макаровим, механіку з «Політехніки» стало безбожно бридко.

Макар згадав вологі Любині губи, непевні рухи, якими вона стягувала з себе футболку, схлипнув і раптом гірко, по-дитячому заплакав.

— Потім ридатимеш! — струснув його Гоцик. — Розповідай!

Уся розповідь уклалася в п'ять нескінченних хвилин і два десятки рубаних, зажмаканих фраз. Він відмовлявся… Він взагалі подумав, що вона жартує… Запропонував екстазі… Ну, щоби секс хоча б у кайф, а не просто так… Вона відмовилась. Тоді він купив горілку… Усе.

— Ти покидьок, — вражено прошепотів Гоцик.

Макар не відповів. Думки синхроном: Люба плюс екстазі — наслідки непередбачувані. Дарма шукали у звичних місцях. Люба плюс екстазі… Біда… Біда? Є ще один. На «мазераті». Він може знати.

«Як його знайти?» — подумав Гоцик.

— У «мазераті» номери з трьома вісімками, — Макар уголос.

— Звідки? — не повірив Гоцик.

— Запам'ятав… Коли Люба на нього чекала, а ми… за пивом ішли. Три вісімки. Знак нескінченності. Четверту цифру не згадаю…

— Ти знав і увесь цей час мовчав?! — Гоцик ладен був знову відтягнутися на Макаровій пиці.

— Тільки зараз… згадав, — без брехні відповів Макар, показав на розбите обличчя. — Після того як ти мене…

— Кінчай скиглити, Макаре, — сказав Гоцик.

І — ніби нема стін. Повітря. Думки, як цеглинки, одна до одної свої стіни складають. До ранку дома почекати — раптом Люба з'явиться. Зранку до Макарового однокурсника Вітька Дрозда. Дрозд будь-яку базу розколупає, а Макару з Гоциком небагато треба — за номером автівки знайти у ДАІшній базі привабливого метросексуала. Ім'я, по батькові, прізвище і — головне — адресу. Жодних дурниць. Так не буває, щоби у великому, навіть такому великому, як Київ, місті без сліду загубилася дівчина. Хтось же повинен захвилюватися? Могилянка? Ті восени згадають. Гізела? Нормальна дівчина, лишила свій мобільний і просила зателефонувати їй в Іспанію, бо дуже переймається, що Любу відрахують.

— Може, Любиній матері зателефонувати? — озвучив Макар останню на цей день безглузду думку, і ніби йому у відповідь задзеленчав стаціонарний телефон у кімнатці.

Гоцик зняв слухавку, почув голос Любиної мами, почав брехати:

— Ні, все нормально. Люба мобільний загубила. Чи вкрали… Вони у Могилянці якийсь перформанс готують… А вона сьогодні зранку вам телефонувала. Щось із зв'язком. Добре. Ми їй передамо. Добраніч.

Слухавку поклав, постановив:

— Я теж покидьок.

З тією думкою лежали-курили до ранку. Люба не з'явилася. А коли сонце ще вмивалося у Дніпрі, у двері постукав сусід і повідомив:

— Роза померла… По червінцю, якщо не жадні…

Весь день до сутінків Люба просиділа на камені біля Дніпра. Думки-сумніви верещали-боролися за право диктувати їй настрій і вчинки, та врешті безпорадно скупчилися в яскраву пульсуючу кульку біля серця, і тільки одна — гірка, нещадна — відчайдушно пливла свідомістю і не хотіла тонути, як Люба у Дніпрі. Чому Макс не кинувся у воду за нею вслід? Чому її врятували двійко незнайомих хлопців, а не він? Бо, певно, ті незнайомі хлопці не змагалися у Дніпрі серед ночі на швидкість? Певно, тільки заради неї занурилися у темну стрімку безодню і витягли на холодні сходи набережної… Чому не Макс? Де був Макс, коли вона захлиналася і ковтала брудну дніпровську воду?

Була би логіка, знайшлися б і відповіді. Спалахнули б емоції, розворушили би логіку… Та крім нещадного запитання — геть нічого: мертва туга огорнула всі інші почуття, приспала до часу.

Була би логіка… Не любив? Не любив Любу так сильно, щоби забути про власне життя заради неї? Себе плекав у тому коханні? Перелякався? Занервував? Розгубився у першу мить?.. Але ж була мить друга, третя… І очевидна, страшна картинка — дівчина у Дніпрі.

Еге-ге… Була би логіка…

Люба задихнулася, бо з очевидною ясністю навіть не відчула, побачила: незбагненна гармонія позаду. Безмежне, як Всесвіт, божевільне кохання, дивне єднання душ і тіл не повернуться, хай би як вони з Максом не намагалися забути ту літню ніч. Дніпро розкидав на різні береги.

Та й чи хоче вона бачити Макса? Брови звела — бачити не обов'язково. Принаймні в цю вечірню годину очі зупинялися і вже не лякалися, відпочивали на дніпровській хвилі. Бачити не обов'язково. І чути. Зрозуміти би — чому лишив її одну посеред Дніпра?

Люба раптом згадала тата. Заціловував-лоскотав доньчині шиї колючими вусами, так любив своїх дівчаток. Щодня з лікарні — поважний стоматолог, — а вони з сестричкою біля порогу. Що татко приніс? І у татковій кишені обов'язково знаходилося щось смачненьке. У Бога вірував, дітей того вчив. На Різдво всідалися біля столу, і спочатку татко з мамою, а потім уже й вони з сестрою малювали чорною тушшю листівки-вітання з усміхненими янголятками в українських вишиванках і віночках на кучерявих голівках. Сріблили янголяткам крила, писали натхненно:

«Ангелу, хоронителю мій,

Ти все при мені стій.

Рано, ввечір, вдень, вночі

Будь мені до помочі.

Хорони від всього злого,

До життя веди вічного»…

Де заблукав татків янгол, коли сонячного дня на очах у дітей він розчахнув вікно, заліз на підвіконня у черевиках і спокійно зробив крок у прірву? Де? Та головне — чому?

Люба ніколи й нікому не розповідала про самогубство батька. «Помер», — коротко відповідала, та запитання