Валентин Лукіч Чемеріс - Генерали імперії

його шаблі, яку він грізно тримає напоказ, — місяць промінням грає і сам з пласким лицем жовтого ординця зазирає у сінник — а як там молоді? Не зазирай, не зазирай, там все гаразд, бо ще такого на Русі не бувало, щоб молодий князь та не справився з молодою княгинею на широкому ложі сінника, засланому двадцятьма сімома снопами і накритому ведмежими хутрами.

Десь угорі над весільною постіллю, певно, була зручна шпаринка між нашвидкуруч збитими дошками та обаполами, тож місяченько через неї і зазирав у сінник — за молодими кортіло попідглядати небесному молодику, чи що?

Хай зазирає, хай дивиться — йому все можна. Та й знає він, що в таку ніч у весільному сіннику русичів має відбуватися і відбувається — не першу ж бо нічку сяє він над Руссю, яка свадьбами споконвіку славиться.

Вже перші московські півні почали пробувати злегка хриплуваті зі сну голоси (хтось, проснувшись в цю мить на Русі, послухає перших півнів, перехреститься: «Поють півні на святій Русі», перевернеться на другий бік, поплямкає, наче до чого приміряючись, і знову безпечно захропе на всі заставки!), спохопившись, струсять із себе дрімки-соньки, починають перегукуватись сторожі десь на вежах Кремля, Китай-города, чи й Скородома за Москвою-рікою на численних воротах оборонних мурів, що охоплюють царюючий град трьома кільцями: «Пантруй!..» Поперегукуються та й знову задрімають — до других півнів…

Пантрують…

Спить Москва — від царя-батюшки й до останнього холопа. І навіть сторожа спить, не сплять тільки весільчани в будинку за Москвою-рікою, за високим дубовим частоколом, та ще молоді на сіннику…

Але ж і звичаї у цих незбагненних московитів, дивується і без того подивований молодий. Хоч зайве помешкання і є в будинку, але молодим на першу шлюбну ніч неодмінно збудують сінник, а в ньому такі широченні полаті змайструють, що двом на них і загубитися можна, а на них покладуть 27 снопів — що це — магія? — з цьогорічного врожаю, хутрами їх понакривають і — готове ложе любові. Але ж і тріскотлива та шурхотлива та постіль! Тільки-но ворухнешся, не кажучи вже про щось інше, як такий шелест зчиниться! Заледве чи не тріск! І снопи як зашелестять, то здається, що їх чути на всю Москву, принишклу в місячному сяйві ночі, і молоді сторожко завмирають — чи не підслуховує хто бува шарудіння снопів під ними? Не хихикає хто бува, не підморгує прискаленим оком, не заходиться смішками — людська природа завжди цікава, особливо до того, що сороміцьке чи заборонене. Та й знають вони, чого це на сіннику в шлюбну ніч під молодим на широкому ложі шелестять снопи…

Як поклали весільні баби молоду посеред широченної постелі, так вона й лежить, і молодому до неї ще треба діставатися. А тільки він починає до неї козаком-пластуном повзти, як відразу ж снопи шелест зчиняють, наче лемент! Мов комусь передати шелестом спішать: «Уже. Лізе… Чуєте?»

Але ж і добре водночас, що на ложі любові снопи лежали. На все життя молоді запам’ятають, як шелестіла-шамкотіла під ними в першу їхню шлюбну ніченьку суха солома снопів на мулькому ложі кохання. Може, в цьому й сенс крився — застилати молодим перше їхнє ложе снопами. Та ще й символіка зберігалась (а руський завжди до символіки охочий) — щоб плодючою і родючою молода була, як плодючою та родючою буває кожна рослина на землі…

А ще що придумали винахідливі московити — наряжають молоду у весільну сороченцію на піваршина довшу за неї саму. А зайвину сорочки на ногах зав’яжуть. Кректали жінки, затягуючи вузол на зайвині сорочки в Агафії, старалися, звелівши молодій лежати і не ворушитися та не заважати їм виконувати весільний звичай. А молода має відбиватися від їхнього намагання зав’язати їй сороченцію вузлом, ногами совгати, брикатися, але так, щоб не завадити їм все ж таки зав’язати, як і велить звичай, сорочку.

Затягуючи вузол, незлобиво посміювались, свої «шуточки-прибауточки» солоненькі здебільшого відпускали, молодій і молодому підморгували.

— Як із сінника вийдемо і залишимо вас удвох, починай, князю молодий, розв’язувати наш вузол. Бо як же дістати молодуху, обминувши наш вузол? — підморгували, шкірили білі зуби. — Як розв’яжеш, твоя молодуха, не розв’яжеш — не збирати тобі сеї ночі меду з квітки…

Зачинивши двері сінника, наказали боярину на коні та з шаблюкою в руці нікого й близько до ранку не підпускати до сінника. Виспівуючи сороміцькі частівки, подалися в горницю свадьбувати…

І зосталися молоді нарешті удовх.

Та ще місяць у шпарку зазирав по широкій постелі, де в довгій, знизу преміцним і хитрим вузлом зав’язаній сорочці, як у захисному коконі, лежала молода. І молодий, колінкуючи, почав визволяти її з того кокона, щоб дістати до зваб її, а молода, тихо й щасливо посміхаючись в передчутті того, що зараз буде, ще й не давалась йому, але так не давалась, як курка, котра від півня втікає — щоби він неодмінно її наздогнав і своє зробив. І щоб пошвидше визволив її з полону льолі лляної й до себе пригорнув.

— Розв’язуй, Петрику, такий у нас звичай. Не розв’яжеш, не візьмеш того, що тобі належить…

— Ще що сказала? Та я все життя козакую, а хіба козак вузла не розв’яже на весільній сорочинці?

— Але це вузол не ваш, а наш, московський, — підохочувала, піддрочувала молода судженого свого, хоч знала наперед — розв’яже. Бо ще такого на Русі, кажуть, не траплялося, щоб молодий у першу ніч та не зумів розв’язати вузла на весільній сорочинці своєї коханої.

— Колись і московський вузол розв’яжемо, — одказував молодий, заходжуючись коло московського вузла, але — весільного. І ревно зайнявся своїм прямим обов’язком. Був охоплений шалом нетерпіння, і руки його чомусь тремтіли — чи від збудження, чи від нетерпіння… Стоячи коло її ніг на колінах, вузол і руками розв’язував, і зубами собі підсобляв — ну й затягли ж московитки, най здорові будуть! Знають своє діло, не одній молодій його, напевне, затягували. Та й самі вони у свій час завмирали на ложі кохання в передчутті-очікуванні, а що ж далі буде, як суджений нарешті розв’яже вузол?.. А далі буде… Вони знали, що далі буде. Бо й у них, як молодими лежали на двадцяти семи снопах, накритих ведмежими хутрами, далі було… Ой, було… На все життя запам’ятали вони, що було потім, тож так ретельно затягували вузол. Довго суджений його розв’язуватиме, довше чекатимеш того, що потім відбудеться, наситишся радістю чекання терпко-солодкого… А як здогадається молодий, то вузол і розв’язувати не треба, а просто визволити