Вуді Аллен - Фантастика Всесвіту. Випуск 2

долучились вісім нових — чотири пари очей потужних тягачів, що підповзли до мосту з того боку Інну.

— Тепер ми як зайці, Марте, — сказав, цокочучи зубами, Лойз. — Тепер треба брати ноги в руки.

Тягачі з білими парами очей вишикувались у ряд — разом їх було чотири, довгі грубі залізні шипи скреготали по залишках бруківки. На кожному з тягачів, крім водія, стояли ще по троє, всі в польових одностроях, портупеї застібнуті, на шиї висять на ременях десантні автомати.

— Ми привеземо тобі їхні голови, Шефе, — пообіцяв підліток з випнутими зубами. Він стояв на другому тракторі поруч з Адді. — Ми насадимо їх на палі ось тут на мосту, по правому і по лівому боці, щоб селюхи мали на що вибалушувати свої очі.

— Мені потрібно більше, — сказав Шеф. Повільно, плечі опущені, руки в кишенях буколічного камзолу, він підійшов до переднього, до Ґерта Шульца. — Мені потрібна остаточна розв’язка, Ґерте, їх не переслідуй. Зріж кут. Їдь навпростець на Розенгайм, найкоротшим шляхом. Мені потрібна остаточна розв’язка.

Мовчки, обличчя приховане тінню від шолома, Ґерт згори дивився на Шефа.

— Вони, ті дикі свині, — небезпека номер один, — продовжував Шеф. — Через кілька років нам буде потрібна сіль — з гірських копалень. А вони якраз осідлали дорогу до неї. Вони можуть нас задушити. Розумієш?

— Ось воно що, — повільно вимовив Ґерт. — Ось для чого ти звелів лаштувати трактори ще перед тим, як Гассо…

— Я запропонував їм приєднатися до нас на пристойних умовах. Цим убивцям, що порушили мирний процес. Запропонував їм пристойні умови. Убий. Знищ усе їхнє кодло!

— Це я для тебе зроблю. За Гассо, — Ґерт нахилився вперед і запустив трактор. Гуркіт перед пласкою бічною стіною театру, коли завелись усі двигуни, став гучніший учетверо. — Та коли ми, Ервіне, приїдемо назад, — крикнув він крізь гуркіт, — тоді поговоримо. Відверто.

— Поговоримо? Про що ти хочеш поговорити? — надривно крикнув знизу Шеф.

— Що я тобі більше не підлегле лайно, якщо вже хочеш знати докладніше!

Сталеві шипи гребонули і викинули за собою уламки бруківки. Трактори рушили до мосту. Слідом за чотирма потворами з вузько поставленими очима беззвучно рядами по два лаштувалися вершники — разом усіх вісімнадцять, всі в шоломах, всі із зброєю. Могутнє місто вирушило, аби помститися за завдану йому кривду.

VIII

Назавтра опівдні Лойз відчув: у нього почалась гарячка. Вони зупинились на узліссі на короткий перепочинок (Лойз дозволяв перепочивати хвилин тридцять-сорок п’ять, не більше). Малинові зарості повиганяло так високо, що в них міг сховатися кінь із вершником.

Лойз, загорнутий у сіро-брунатну попону, сидів, прихилившись до стовбура дерева, і цокотів зубами. З його чола котився піт.

— Півгодини і ні на хвилину більше, — він говорив просто перед себе, голови не повертав. — Півгодини. Відтак маємо їхати далі. Треба поспішати додому. Конче треба.

— Тату, — благав його Марте, — вони нас ніколи не знайдуть. Я покладу варту, наловлю риби. Тобі ж треба спочити з твоєю гарячкою. І коням уже пора відпочити.

— Нічого ти не розумієш. Зовсім нічого. — Лойз провів рукою по чолі, пожував щелепами. На Марте він не дивився, від часу переходу через річку не дивився. — Ти заколов людину.

Марте ліг на спину в мох. Колючі пагони малини дряпали щоки, одначе він на це не зважав, вдивлявся в піднебесся у спеку, що дзвінко бриніла у маківках смерек.

— Мене кинули на землю. Чотири чи п’ять їх. А пан принц казав, що має мене поголити. Казав на мене: селюх темний. Своїм ножичком… — він узявся рукою за щоку, де поріз уже взявся струпом.

— То за якусь бабу, га? За тоту курву, за Адді. Кажи вже: то Адді так його розпалила?

— Ні-а, — Марте вже не бачив маківок, у нього запаморочилось у голові. — Та вона була йому ні до чого. Мав іншу, таку собі кралю. Просто так, аби допекти, кинули мене четверо чи п’ятеро…

— Дурень же я, дурень! Ну чого я тебе, саме тебе, узяв із собою! Справжній йолоп! На пишне місто подивитися! Але знаєш що, Марте, то все привід, то є все привід. То, певно, було навіть… А що вона робила, та твоя Адді, як тебе кинули на землю?

— Я її більше не видів.

— Нічого не зробила! То все було просто на потіху. Загравала з селюхом темним. Під платівку і «Рамону»…

— Ти був там! Ти чув, як ту «Рамону» грали! — Марте зірвався і випростався, як стріла. — Мені й так гірко, не згадуй «Рамону» Вже ти не згадуй.

Лойз похитав головою і засміявся, не повертаючи голови, просто перед себе.

— Ти глянь, як його допікає! Його допікає, бо мені бракує делікатності, я занадто товстошкірий. А між тим найголовнішого мені, його батькові, він не каже. Так-так, дивись на мене, дивись мені в очі, я скажу тобі просто в лице те, що ти мені не сказав, просто в лице: ти хотів там залишитися, там, межи спеціалістів і тих, що чоботи лижуть тому чванькові, тому Шефові. Межи тракторів і тих, хто селян грабує, межи вірнопідданих. Йому забаглося в прислужники піти, моєму панові сину — через кавалок баби. Мій ясновельможний син!

Марте поволі схилив голову. Потім упав на спину у колюче сплетіння і знову заплакав, не ховаючись і не соромлячись.

— Вона дивилася, як ті голили, і сміялась. Щоб ти знав.

Лойз, спираючись об стовбур, підвівся, додибав, увесь тремтячи, до того місця, де лежав Марте, нахилився над ним.

— Бідолашний, — через силу пробурмотів він. — Нещасні ми з тобою, а ти вже зовсім нещасний.

Лойз Ретцер

Він був із сім 7 аптекарів у Цвізелі. Юного Алоіза Людвіґа Ретцера всі мали за хорошого сина, проте всі помилялись. Хоч він отримав атестат зрілості з такими добрими оцінками, що міг вільно поступити на фармакологію, одначе спокійне й тихе животіння його не влаштовувало. Натомість засів за малопоширені дисципліни: політологію, психологію. Подався в ліві, хоч 1976 року ліві вже виходили з моди. Розпочав у Розенбурзі, а на третій семестр перевівся у Мюнхен, не ходив там уже ні на лекції, ні на семінари, поступово навіть перестав брати участь у дискусіях. Без грошей пускався в подорожі, далекі подорожі, вивчивши між іншим кілька мов, серед них російську та сербохорватську.

Потім познайомився з Гедвігою. Процес пішов без затримок. Дивно тільки, що вона була йому зовсім не до вподоби. Хоч була дуже гарна на вроду. Сталося, як мало статись — вони зійшлися. Одружуватись не хотіли, тобто він не хотів, а вона не прохопилась