Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

— А ви ж куди? — запитав Дейв.

— Маю де з ким побачитись, — збрехав він.

— Не забудьте, — крикнула навздогін Фрона, — що ви повинні до мене прийти.

— На жаль, цими днями я дуже зайнятий. На все краще. Бувай, Дейве!

— Господи! — промовив Дейв, дивлячись йому вслід. — І все у нього якісь важливі справи! Не розумію тільки, чому він не скуповує собак?

РОЗДІЛ XV

Корліс одначе пішов до неї того ж таки дня. Він зрозумів, що поводився, як хлопчисько. Втратити Фрону було для нього дуже тяжко, але думка про те, що, розпрощавшися, він справив наостанку на неї таке неприємне враження, була для нього ще тяжча. Крім того, йому було соромно. Адже міг він поставитись до цього далеко мужніше, бо ж із самого початку був переконаний, що нічого не вийде!

Отож він зайшов до Фрони, і вони пішли на прогулянку до Казарм. З її допомогою він намагався пом'якшити те прикре враження, що залишилося від ранкової розмови.

Він говорив розумно й спокійно, дівчина потакувала, — він уже хотів перепросити її, якби вона не запротестувала.

— Вашої провини тут немає, — казала Фрона. — Коли б я була на вашому місці, то й я, певно, зробила б так само. А розсердилася б, може, ще більше за вас. Ви дуже розсердилися, правда?

— Та коли б ви були на моєму місці, а я на вашому, — спробував пожартувати Корліс, — нічого було б і сердитись.

Вона усміхнулася, радіючи, що він трохи простіше почав ставитись до справи.

— На жаль, наша громадська мудрість не дозволяє такої заміни, — додав він, аби щось сказати.

— А так! — засміялася Фрона. — Ось тут я й виявила б своє єзуїтство. Я можу стати над цією мудрістю.

— Тобто ви хочете сказати, що…?

— Ви знову скандалізовані! Ні, я не була б така необережна, щоб сказати все відверто, а пустилася б на хитрощі. Я досягла б тієї ж мети, тільки обережніше. Різниця, власне, була б неістотна.

— І ви справді б це змогли? — спитався він.

— Чом би й ні, — якби вимагали обставини. Я не з таких, що відступаються без бою від щастя в житті. Це трапляється тільки з людьми сентиментальними та ще в книжках. Мій батько завжди каже, що я з породи борців. За те, що мені велике й святе, я ладна стати до бою хоч би з самим небом!

— Ви дуже мене зрадували, Вансе, — сказала вона, прощаючися з ним коло Казарм. — Тепер все буде, як колись. І не думайте, що становище погіршало, навпаки, воно, може, далеко покращало.

Одначе Корліс, кілька разів ще одвідавши Фрону, забув дорогу до Велсового дому і взявся до праці, як ніколи. Він іноді навіть криводушив перед собою — поздоровляв себе з тим, що уник небезпеки, малював різні похмурі картини сімейного життя, в разі б він одружився з Фроною. Але це бувало зрідка. Звичайно, згадавши про дівчину, він відчував голод, аж наче фізичний, і тоді єдиним його порятунком була праця, і то коли багато її. Вдень, на стежках і річках, в таборах і на займанках, він ще міг стримувати свої переживання, але вночі, уві сні, вони таки долали його. Дел Бішоп, що жив разом з ним, завважив його неспокій, підслухав, що він говорить крізь сон.

Отож, склавши все докупи, шукач дійшов правильного висновку. Зрештою, не було тут нічого мудрого. Вже сам той факт, що Корліс більше не ходив до Фрони, з'ясовував усе. Але Дел Бішоп колупнув далі й дорозумівся, що в усьому винен Сент-Вінсент. Зустрічаючи кілька разів Фрону з журналістом, Дел обурювався всім своїм єством.

— Я ще йому покажу! — пробурчав він якось увечері в таборі біля Золотого Дна.

— Кому? — запитав Корліс.

— Та тому газетяреві, он кому!

— За що?

— Та так, взагалі. Чому ви тоді коло «Опери» не дозволили мені дати йому доброго кладу?

Корліс засміявся, пригадавши ту подію.

— А за віщо ви його вдарили, Деле?

— Та так, взагалі, — відказав той і замовк.

Але Дел Бішоп, раз забравши собі що в голову, не так легко відступався, і коли вони вертали додому, він зупинився на розтоці Ельдорадо й Бонанзи.

— Скажіть, Корлісе, — почав він, — ви знаєте, що таке передчуття?

Ванс кивнув головою.

— Отже, я саме маю передчуття. Я ніколи вас ні про що не просив, а от тепер прошу залишитись зі мною тут до завтра. Мені здається, я вже бачу свою фруктову ферму. Далебі, я навіть відчуваю, як пахнуть свіжі помаранчі.

— Гаразд, — одказав Корліс. — Але, може, краще мені повернутись у Доусон, доки ви впораєтесь із своїм передчуттям?

— Та слухайте, — не здавався Дел, — я вам кажу, що це справжнє передчуття, і я хочу, щоб ви залишились, розумієте? Ви хлопака справний і за свій вік перечитали до гибелі книжок. А на всяких там лабораторіях то ви зуби з'їли. Тільки вам треба навчитись, як без окулярів прочитати те, що діється в землі. Так от я маю одну гадку…

Корліс, ніби на смерть перелякавшись, звів руки до неба, а Бішоп почав сердитись.

— Добре, добре! Смійтеся собі! А вся моя гадка побудована на вашій власній теорії про ерозію та про мінливі річища! Недурно ж я з мексіканцями два роки шукав золота. Звідкіля, на вашу думку, взялося золото в Ельдорадо з різними домішками, зовсім не промите водою? Ага, тут ви без окулярів не обійдетеся. Книжки зробили вас короткозорим. Щоправда, я нічого певного поки що не можу сказати, але чималенько чую нюхом. Я ж не байдикувати прибув на Аляску! За одну хвилину я можу більше вам розповісти про ельдорадську руду, ніж ви вичитаєте з ваших книжок за цілий місяць. Ну, добре, не ображайтесь. Коли ви залишитеся зі мною до завтра, то напевно зможете купити собі ферму поруч з моєю.

— Гаразд. Я вже залишуся, проглядатиму свої записки, а ви шукайте собі оте старе річище.

— Хіба я вам не казав, що дещо передчуваю? — докірливо спитав Дел.

— А хіба я не погодився зостатись? Чого ви ще хочете?

— Я хочу подарувати вам фруктову ферму. Мені тільки треба, щоб ви пройшли трохи зі мною та злегка понюшкували.

— Не треба мені тої вашої ферми. Я стомився, і в мене кепський настрій. Дайте мені спокій. Я й так, тільки на вас вважаючи, залишаюся тут. Можете марнувати час, скільки собі хочете, винюшкуйте, де завгодно, а я з намету не вийду. Зрозуміли?

— Хай мені грець, оце така мені дяка? От їй же бо, кину