Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

– А талон кому взяла? – спіймав її на гарячому, щоб не дуже задавалася.

«Знак запитання» почервонів ще дужче, лише крапочка під ним так і лишилася чорною.

– Вас же прихопило в дверях, то пожаліла, щоб не оштрафували…

– А-а-а…

– Бе! – сказала вона.

– То, виходить, я твій боржник?

– Якщо це вас мучить, віддавайте п’ять копійок і йдіть собі далі.

– У мене немає дрібних.

– Розміняйте у водія.

– У нього не буде здачі.

– Знайдеться.

– Ні, у мене банкноти лише по сто вкупі.

Вона одірвалася від вікна, щоб укусити поглядом «мільйонера», і я набрав повні очі благання й сказав:

– Може, я розрахуюсь морозивом, га?

– Морозивом? – Вона примружила золоті оченята. – З полуничним сиропом?

– Та з чим завгодно.

– Виходимо! – сказала весело.

Однак радість та була вдаваною, її було як кіт наплакав, радості, і, коли ми вийшли з автобуса, це відразу далося взнаки. Нічого путнього не спадало на думку, щоб завести розмову цікавішу за оте «сто вкупі». Я, здається, навіть розучився ходити – ступав, мов на дерев’яних ходулях, то віддаляючись од своєї попутниці на добрих три метри убік, то наштовхуючись на неї плечем, дуже ж хотілося йти красиво, і я начебто дивився на себе збоку – від того руки й ноги ставали ще незграбнішими.

Коли б уже швидше той павільйончик, там хоч сядеш і стежитимеш лише за тим, щоб не перекинути морозиво на вихідні штани. Я в цьому ділі геть невезучий – коли хвилююся, то хоч не сідай за стіл: тоді в мене і рот наче драний, і руки не звідти ростуть. «Коли ти вже до культури привчишся?» – незле докоряв мені батько. «Привчиться, – заступалася мати. – У кого ж він вдався, як не в тебе. Хіба ти забув, як прийшов до мене свататься і вивернув кисіль на матню?» – «Коли? – дивувався батько. – То ти мене з кимось переплутала».

– Чого це ви посміхаєтесь? – спитала бджілка.

– Та так… згадалося.

– Що?

– Як ти кричала на мене: «Не чіпайте!..» А в самої думка: «Не йди, не кидай мене».

– Ой-ой, який…

– Як тебе звуть?

– Не скажу.

– Ну, то я тебе зватиму Бджілкою, добре?

– Добре. Бджілка – це гарно.

– Солодке ім’я, – сказав я. – Солодке й кусюче.

– А тебе як? – спитала вона.

– А мене Джміль.

– Руде ім’я, – засміялася Бджілка. – Руде й волохате.

Я зрозумів її натяк, але зовсім не образився. Зрештою вона теж була рудою, і це мені подобалося.

– Ну, то гайда на солодке, Джмелю! – сказала вона.

– Авжеж.

Морозиво продавали в парку під величезним брезентовим грибом. Я посадив Бджілку за вільний столик, а сам пішов і взяв дві вазочки, повні з горою біленьких, як тенісні, кульок, присмачених полуничним сиропом. Вазочки були на тоненьких ніжках: дмухни – і перекинуться. Але я з подивом і втіхою завважив, що руки вже зовсім не трусяться. Мені стало легко з нею – Бджілкою.

– Помаленьку їж, гляди не застудися, – сказав я, немов старший брат сестричці.

– А чого ти?… – вона затнулася.

– «Ти», «ти», – сказав я. – Ми ж уже познайомилися.

– А чого ти вирішив піти на філфак?

– На філфак? – Я не чекав такого запитання й, одверто кажучи, трохи розгубився. – Ну…

– Це твоє покликання? – підказала вона. – Ти пишеш вірші?

– Ні, не пишу.

– А ти знаєш, що означає слово «філологія»?

– Не знаю. А що?

– Люблю слово.

– Звідки ж мені знати, – знизав я плечима.

– Ти, мабуть, мріяв стати філологом з отакенького? – показала вона рукою над землею і легенько вколола мене жалом.

– Ні, з отакенького я мріяв стати причіплювачем біля трактора, щоб ходити вимазаним у солідол і ніхто тебе не лаяв, – сказав я. – Та й не повірю, що хтось готувався стати філологом змалечку. Сама ж кажеш, що це любов до слова. А як його, це слово, можна в дитинстві любити чи не любити? Це ж не коржі з маком.

– Не коржі, – погодилася вона. – І все-таки?

– Що все-таки?

– Чому ти пішов на філфак?

– Так мені порадив дядько, – сказав я ніби жартома. – І знаєш, що за диво? Він угадав. Коли я писав твір, то раптом зрозумів, що страшенно люблю слова. У школі я цього не відчував, бо списував твори з підручників. А тут… мене аж у гарячку кидало.

– Я знаю, – сказала вона. – Таке буває.

– А ти на яку тему писала?

– Труд… Тільки я зробила дурницю. Взяла й написала все у віршах. А в кінці вже до мене підійшла жінка…

– Білява така?

– Здається. Підійшла та каже: «У нас не літературний інститут. Нам треба розкрити тему, спираючись на художні твори з шкільної програми». Ну, я й зрозуміла, що…

– Не переживай, – сказав я.

– Та маму жалко. Вона переживатиме в сто разів дужче за мене.

Отак ми гомоніли про всяку всячину, хоча я, звісно ж, думав про зовсім інше. Я легенько торкався поглядом її вуст, шиї, груденят, і мої думки, моя уява малювали таке, що соромно тут говорити. Хоча мені здається, саме про таке всі нормальні люди і думають більшість свого дорогоцінного часу.

– Взяти ще морозива? – спитав я.

– Ні, мені пора на електричку.

– А де ти живеш?

– Недалеко. Дві години їхати.

– Я проведу тебе.

– Не треба. Мені самій буде краще.

– Дай мені адресу.

– Я тобі сама напишу. На університет, добре?

– Ти не напишеш, – сказав я.

– Ми ще зустрінемось, Джмелику, – мовила вона тихим золотим голосом.

І пішла. І більше не озирнулась.

5

Ще не пізно було облишити цю дурну затію з гранатою, ще можна було затоптати вогонь і спокійненько повернутися до роботи, однак мене поплутав лихий, так-так, усе те робив не я, а лукавий чорт, який гарцював коло мене в шапці-невидимці, хапав за руки й підказував: «Отако роби, отако». Здається, я навіть чув, як його холодне, слизьке рильце тикалося мені у вухо: «Не бійся, роби отако; як він з тобою, так і ти з ним».

І я затанцював під чортову дудку: не загасив вогонь, а помчав до сортувальні й захекано похвалився чортячим голосом, що ось який я герой, вирішив знешкодити кляту гранату, підсмажити її на вогні, аби шандарахнула раз і не морочила нікому голову. Теж мені цяця, носитися з нею, панькатись – кому це потрібно?

Хлопці й дівчата недовірливо кліпали на мене пісними очима, кучерявий дим, що снував над запаленим бадиллям, був такий тихий, як дихання осені, нічого не віщував лихого, та й хто б це повірив у таку дурість, хіба що чоловік, котрий сам зробив щось не так і чув за