Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

Набравшись хоробрості, я поцікавився:

— А звідки ти взнав про фургон? Про літаки? Ти що — типу екстрасенс, чи хто?

— Навряд чи, — пирснула Емма.

— Бо все це сталося учора, — відповів Мілард, — і позавчора. Хіба ж не так все відбувається у твоєму контурі, точніше, у твоїй петлі?

— У моєму що?

— Та ні з якого він не контуру, — кинула Емма, намагаючись говорити якомога тихше. — Кажу тобі ще раз: він — довбаний витвір.

— А я гадаю, що ні. Витвір ніколи не дозволив би тобі взяти себе живцем.

— От бачите, — прошепотів я. — Я не той, що ви кажете. Я Джейкоб.

— Ми ще розберемося з тобою. А наразі помовчуй. — З цими словами Емма простягнула руку, трохи відтягнула край брезенту, і в шпарині показалася мінлива стрічка блакитного неба.

Розділ шостий

Коли позад нас у далині поховалися останні будиночки міста, ми тихо вислизнули з фургона і, перетнувши кряж пішки, рушили до лісу. Емма йшла збоку, насуплена й замислена, тримаючи мене за руку, а по інший бік чимчикував Мілард, щось мугикаючи і піддаючи ногою камінці на стежині. Я був знервований, спантеличений і дивовижним чином збуджений — і все це одночасно. Якоюсь частиною єства я усвідомлював, що невдовзі має статися дещо дуже важливе. Друга ж частина мене очікувала, що я ось-ось прокинуся, вийду з цього хворобливого сну чи стресового нападу, чи як там іще це називається, відірву обличчя з заслиненими губами від столику в аптеці «Кмітливий помічник» і подумаю: «Оце так фігня наснилася!» А потім повернуся до нудного рутинного заняття — бути самим собою.

Але я не прокинувся. Ми йшли далі: дівчина, яка робила вогонь власними руками, невидимий хлопець і я. Ми перетнули ліс, де стежка була чистою й широкою, наче колія в державному заповіднику, потім вийшли на посмуговану акуратними садками простору галявину, де буяли квіти, і нарешті дісталися до будинку.

Я зачудовано витріщився на нього. І не тому, що він видавався моторошним, ні. Він був прекрасний. Усе тут було до ладу і не видно жодної розбитої шибки. Вежки й димарі, похилі й облуплені в будинку, баченому мною раніше, тепер упевнено і гордовито стриміли в небо. Ліс, який колись ніби пожирав його стіни, тримався на поштивій відстані.

Стежиною, викладеною кам’яними плитами, та свіжофарбованими сходами мене привели до ґанку. Здавалося, Емма вже не вважала мене джерелом небезпеки, але перед тим, як зайти всередину, таки зв’язала мені руки позаду — як я зрозумів, більше задля того, щоб повихвалятися. Вона удавала з себе мисливця, який повертається з полювання, а я був її здобиччю. Вона вже завела мене всередину, як Мілард зупинив її.

— Його черевики заліплені грязюкою, — сказав він. — Не можна наносити до будинку багно. У Пташки істерика станеться.

Мої поневолювачі почекали, поки я зняв із себе і кросівки, і шкарпетки, також заляпані багном. Потім Мілард попросив мене підкотити халяви джинсів, щоб не забруднити килим. Я так і зробив, тоді нарешті Емма нетерпляче вхопила мене і проштовхнула у двері.

Ми пішли коридором, який я запам’ятав заваленим розтрощеними меблями, що ніде й кроку ступити, пройшли повз сходи, що блищали лакованою поверхнею, а крізь перила та з їдальні на нас крадькома поглядали допитливі очиці. Сніговий замет із тиньку зник, а на його місці з’явився довгастий дерев’яний стіл, оточений стільцями. То був той самий будинок, який я досліджував, але все тут відновили до бездоганного порядку. Там, де мені запам’яталися плями зеленої цвілі, були шпалери, дерев’яні стінні панелі та фарбовані веселими кольорами поверхні. У вазах стояли квіти. Похилі купки трухлявої деревини та матерії трансформувалися в дивани та крісла, а крізь високі вікна лилося сонячне світло, хоча колись ці вікна були такі закіптюжені, що мені здалося, наче їх позаклеювали темним папером.

Нарешті ми увійшли до маленької кімнати з вікнами, що виходили на задній двір.

— Придивляйся за ним, поки я покличу директрису, — наказала Емма Міларду, і я відчув, як його рука міцно взяла мене за лікоть. Та коли Емма пішла, Мілард прибрав руку.

— А хіба ти не боїшся, що я зжеру твій мозок і таке інше?

— Та якось не дуже.

Обернувшись до вікна, я зачудовано витріщався. У дворі було повно дітей, яких я майже всіх упізнав з раніше бачених фотографій. Декотрі відпочивали в тіні дерев; інші грали в м’яч чи ганялися одне за одним поміж клумб, що буяли кольорами. То був саме той рай, який змальовував дідо Портман. То був зачарований острів, а це були магічні діти. Якщо це сон, то мені не хотілося, щоби він скінчився. Принаймні, тепер.

На зеленому футбольному полі хтось буцнув м’яч надто сильно — і він застряг у гігантській фігурі якоїсь тварини, майстерно вистриженої з садових чагарників. Цих тварино-кущів я завважив цілий ряд: фантастичні істоти заввишки з будинок, вони стояли немов вартові, охороняючи його від лісу. Тут були і крилатий грифон, і кентавр, що став дибки, і русалка. Погнавшись за втраченим м’ячем, двійко хлопчиків підбігли до підніжжя кентавра, а за ними — маленька дівчинка. Я миттєво упізнав у ній «летючу дівчинку» з дідової фотографії, тільки цього разу вона не летіла, а навпаки: пересувалася так повільно, наче якийсь тягар заважав їй відривати ноги від поверхні землі.

Підійшовши до хлопців, вона підняла руки вгору, і вони накинули їй на талію петлю з мотузка. Потім дівчинка обережно вислизнула зі своїх черевиків — і враз злетіла догори, немов повітряна кулька. Це видовище приголомшувало. Вона піднімалася, аж поки мотузка на її талії натягнулася — і дівчинка повисла на висоті десяти футів, стримувана двома хлопчаками.

Вона їм щось сказала, хлопці кивнули і попустили мотузок. Дівчинка повільно піднімалася вздовж одного боку кентавра, а опинившись на одній висоті з його грудьми, просунула руки крізь гілки, щоби взяти м’яч, але той міцно застряг у заростях кущової фігури. Вона поглянула вниз і похитала головою, хлопці, змотуючи мотузок, опустили її на землю, де вона знову вступила у свої надважкі черевики і відв’язала мотузок від талії.

— Насолоджуєшся виставою? — спитав Мілард. Я мовчки кивнув. — Є набагато легші способи витягнути м’яч, — сказав він. — Але вони знають, що в них є глядач. І тому грають на публіку.

А тим часом до кентавра підійшла ще