Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Не дивлячись на те, що вони вже вдруге говорять про те, що буде після обіду, насправді на той момент там тільки 10 ранку, і в них ще повно часу для прогулянки.

Торін і Амілія продовжили свою подорож парком, повільно крокуючи по вкритій мохом доріжці. Сад навколо них здавався ідеальним — дерева з довгими, густими гілками створювали тінь, а аромат квітів, які тільки почали розцвітати, наповнював повітря.

— Мені подобається тут, — сказала Амілія, поглядом слідуючи за метеликами, що зависали на квітках. — Це місце тихе. Спокійне.

— Це тому, що ти звикла до галасу столиці, — зауважив Торін, усміхаючись. — Але саме ці миті наодинці з природою — найцінніші. Ти зазвичай швидко біжиш через все, не помічаючи дрібниць.

— Можливо, ти правий, — відповіла вона, намагаючись помітити те, на що він вказував. — Це нагадує мені мій дитячий садок. Там теж було багато дерев і квітів, лише не так красиво.

Торін злегка нахилив голову, дивлячись на неї уважно.

— Розкажеш більше про це? Про свій сад?

— Це було дуже давно, — зітхнула Амілія. — Здається, у мене вже не залишилось тих спогадів, які могли б зігріти душу. Тепер, я думаю, це місце — для інших. Для нових людей. Я виросла, змінилася. І сад уже не той.

— Може, ти й змінилася, але сад, він все одно залишився таким, яким був, — міркував Торін. — Може, саме його спогади й утримують тебе, навіть коли ти вже інша.

Амілія здивовано поглянула на нього.

— Ти справжній філософ, Торіне.

— Філософ? — він усміхнувся. — Ні, просто спостерігач. Я люблю бачити, як змінюються люди, і як вони реагують на ці зміни. Це цікаво.

Вони йшли далі, не поспішали, насолоджуючись тишею навколо і взаємною компанією. Лише час від часу до них долітали голоси слуг, які працювали в саду.

— А ти, Торіне, ніколи не жалієш, що зв’язав себе так сильно з політикою і владою? — несподівано запитала Амілія, поглядаючи на нього, ніби шукаючи відповідь на своє питання.

Торін подивився на неї, замислившись.

— Я не жалкую, але я завжди пам’ятаю, що з цими речами приходить велика відповідальність. І не завжди все йде так, як хочеться. Це може змінити тебе, змусити тебе поставити під сумнів свої рішення.

— Але ти все одно рухаєшся вперед, — зауважила Амілія.

— Так, я рухаюсь, — відповів Торін, знову з лукавим усмішкою. — Просто у мене ще є те, чому варто вірити.

Вони продовжували йти, час від часу заговорюючи про легкі речі, сміючись або просто мовчачи. І кожен крок наближав їх до того моменту, коли вони повинні були повернутися, щоб підготуватися до обіду.

Вони йшли ще довго, здавалося, що прогулянка не має кінця, а з кожним кроком ліс ставав все більш таємничим і глибоким. Навколо тихо, лише іноді пориви вітру виблискували між деревами, і дзвінка пісня птахів наповнювала повітря.

— Торіне, — раптом звернулася до нього Амілія, порушивши мовчання, — я весь час думаю... ми всі в цьому світі, кожен з нас, ніби гравці на шахівниці. Ти не боїшся того, що одна з твоїх ходів може бути останнім?

Торін злегка насупився, зупинившись на мить, щоб дати собі час на роздуми. Його погляд був зосереджений, але все ж досить спокійний.

— Всі ми маємо ризикувати, — сказав він, продовжуючи йти, — це частина гри. Що ти вважаєш важливішим: жити, боячись кожного руху, або йти вперед, навіть якщо не можеш точно передбачити наслідки?

Амілія трохи подумала, перш ніж відповісти.

— Мабуть, я більше боюся зробити помилку, ніж зупинятись. Я не можу зважитися зробити крок без повної впевненості.

— Це нормально, — він знову зупинився і поглянув на неї. — Багато людей бояться помилок, але часом, якщо не спробувати, можна пропустити шанс.

Амілія поглянула на нього знову, ніби намагаючись розглядіти щось більше в його словах.

— Ти ніколи не хвилюєшся? Про свою безпеку? Про те, що може статися, якщо зробиш неправильний крок?

— Хвилююся, — відповів Торін, — але я знайшов спосіб з цим жити. Якщо кожен рух стає для тебе випробуванням, то життя стане тільки боротьбою з самим собою. Я просто намагаюсь залишатися вірним своїм переконанням.

Амілія знову подивилася на нього, намагаючись зрозуміти більше про його внутрішній світ.

— Ти вважаєш себе сильним, Торіне?

Торін усміхнувся, злегка нахиливши голову.

— Сильним? — він знизав плечима. — Можливо, але інколи найсильніші люди — це ті, хто вміє прийняти свою вразливість. Бо ми всі маємо свої слабкі місця.

— А ти? Які у тебе слабкості? — запитала Амілія, цікавість вже проглядалася в її голосі.

— Це питання для іншого часу, леді Мотбайн, — він відвернув погляд, аби змінити тему. — Але якщо ти справді хочеш дізнатися більше про мене, можливо, я відкрию це тобі з часом.

Вона трохи замислилася, але продовжила йти поруч із ним, поки вони знову не потрапили під тінь дерев, де їх вже чекала нова розмова чи просто ще одна тиха мить на самоті.