Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Розділ 21

 

Сад навколо маєтку був доглянутий, але не надміру формальний. Десь за алеями ніжно шуміло листя, а повітря злегка пахло весняною вологістю й квітами. Торін ішов трохи попереду, проте зупинився, щоби зачекати Амілію, коли та відволіклася на стару липу, яка, здавалося, пережила не один людський вік.

— Я пам’ятаю цей сад ще з дитинства, — озвався він, коли вона наблизилась. — Ми з братом завжди тут ховалися від уроків етикету.

Амілія злегка всміхнулась.

— І як успіхи? Добре ховались?

— Як бачиш, зараз я етикет освоюю досі, — зітхнув він. — Особливо в присутності герцогині.

Вона ледь засміялась.

— Ти ж сам її назвав “вогняною стихією в оксамиті”. Чого тоді дивуватися?

— Я таке казав?

— Так.

— Мабуть, правда. Але знаєш, з усіх стихій саме вона найнебезпечніша.

Вони йшли далі. Доріжка вела між двома рядами декоративних дерев. Сонце ледь пробивалося крізь хмари.

— До речі, — мовила Амілія після короткої паузи, — твоя герцогиня... вона справді збирається обирати мені сукню?

— Якщо вона щось вирішила — не сумнівайся, вона це зробить. І зробить блискуче.

— Може, вона сприймає це як якусь... гру?

— Вона просто хоче, щоб у цьому маєтку з’явилася нова зірка балу, — сказав він, трохи знизивши голос. — І, боюсь, уже обрала її.

— І хто ж це? — вона підняла брову.

— Гадаю, її ім’я починається на “А”... закінчується на “міл...”

— Добре, годі, — перебила його вона, ховаючи посмішку.

Вони ще трохи йшли мовчки. Торін раптом спинився біля арки, що вела до альтанки.

— Якщо бути чесним, я радий, що ти тут.

Амілія подивилася на нього з подивом.

— Усе довкола здається трохи менш застояним, коли поруч хтось, хто не боїться ставити незручні питання.

— Тільки не починай зараз про заручини...

— Обіцяю, жодного слова! — усміхнувся він.

Альтанка ховалася в тіні гілля, і навіть сонце ніби трохи пригасило свою яскравість, даючи цій зустрічі особливу інтимність. Торін сперся на дерев’яний стовп, глянув на Амілію з тією самою хитрою іскрою в очах.

— Але якщо чесно, — мовив він, удавано задумливо, — дивує інше. З усіх чоловіків у палаці, серед усіх шляхетних і надзвичайно гідних претендентів, в супутники найпрекраснішій леді обрали... мене.

Амілія, що саме розглядала гравіювання на балюстрадії, перевела погляд на нього.

— Ну і? — запитала вона, піднявши брову.

— Просто цікаво, що ж такого побачили, — повів він далі, удавано серйозно, — герцогиня, Королева, а може й... ти?

Амілія демонстративно зітхнула й схрестила руки на грудях.

— Здається, хтось таки не витримав і порушив обіцянку, — мовила вона, старанно тримаючись серйозності.

— Я? Ні в якому разі. Це... просто спостереження.

— Спостереження, кажеш? — вона повільно обернулася до нього, на обличчі з’явилась театральна образа. — А може, ще хтось із “гідних претендентів” і образився, що вибір впав саме на тебе?

Торін усміхнувся, схилив голову набік і зробив крок ближче.

— Якщо й образився, то точно не я, — тихо сказав він.

Амілія не відповіла, тільки зробила вигляд, ніби насупилася, відвівши погляд. Але усмішка, що грала в куточках її вуст, виказала більше, ніж будь-які слова.

— Добре, — мовила вона врешті. — Досить філософії. Мені ще до герцогині на модні муки.

— Не заздрю. Але, якщо чесно, цікаво, яку сукню вона для тебе обере.

— Якщо в неї смак такий, як у неї характер — мені варто боятись, — зітхнула Амілія, вже рушаючи з альтанки.

— Тобі личитиме будь-яка, — кинув Торін, немов між іншим.

— Ти знову про заручини? — кинула вона через плече.

— Я ж нічого не сказав, — розвів руками Торін, усміхаючись.

Прогулянка продовжувалася.

Торін і Амілія йшли доріжкою, що вела повз озеро. Вода тихо поблискувала, і навіть вітер здавався м’якшим, ніби не хотів порушити гармонії моменту.

— Знаєш, — озвався Торін, — якби я був зовсім іншим чоловіком, то після такого вибору супутника на бал міг би подумати, що це… натяк.

— Натяк на що? — перепитала вона, хоча в голосі відчувалася наперед підготовлена іронія.

— Ну, щонайменше — на долю, — відповів він, не ховаючи посмішки. — Хіба це не вона вирішила посадити мене саме в ту саму карету, де була ти?

— Ні, це була Королева, — втрутилась Амілія, ледве стримуючи сміх.

— Королеви — це її інструменти. Доля, — уточнив Торін з лукавим підморгуванням.

— А от ти завзятий мрійник, Сальноре, — зітхнула вона, — зовсім не схожий на того мовчазного джентльмена з бенкету.

Торін удав, що замислився.

— То я мовчазний чи балакучий — визначся вже, леді Мотбайн.

— Ти… заплутаний, — зробила висновок Амілія, зупиняючись біля кованої лавки.

Вони сіли. Навколо було спокійно. Десь далеко чувся дзвінкий сміх слуг, що готували сад до завтрашнього приїзду гостей, але тут панувала тиша.

— Я не проти твого товариства, — озвалась вона тихіше. — Просто… не звикла до цього всього.

— До чого саме? — м’яко перепитав він.

— До того, що ти поруч. Завжди. Постійно. Наче…

— Наречений? — швидко підкинув Торін.

Амілія у відповідь тільки багатозначно глянула на нього, ніби вимірюючи межі дозволеного жарту.

— Ти знову, — сказала вона нарешті, але не зупинила усмішки, що зрадницьки ховалась в куточках губ.

— Це вже не я. Це доля, — знову з тією ж іронією кинув Торін, нахиляючись ближче.

Амілія підвелась із лавки, випрямившись.

— Гаразд, досить. Мені ще треба вижити зустріч із герцогинею. Якщо вона захоче вдягти на мене щось… із мереживом — я втечу.

— Можеш тікати тільки, якщо я буду поруч. Хто тебе ще захищатиме від королівської моди?

— Сама себе! — вигукнула вона, рушаючи до маєтку. — Але якщо що — буду кричати. Гучно.

— Почую навіть крізь три поверхи, — посміхнувся Торін, крокуючи поруч.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍