Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

– Так, – погодилася я, наче роз’яснювала щось дитині. – Але це була просто невелика проблема з постачанням. І я з нею розібралася–

Лорд не дав мені закінчити. 

– Ледь не замерзнувши на смерть! Ти могла померти там, ти це розумієш? У наступні кілька днів випаде ще з метр снігу – твоє тіло могли б не знайти до весни. 

Я відкрила рота, аби відказати щось гостре, але потім закрила його. Я ж і справді втратила свідомість – нехай і пов’язувала це частково з полегшенням, яке відчула, щойно побачила іншу людину на горизонті. Та все ж… 

Сніг і справді тільки посилювався. І це було справді небезпечно. Чи вдалося б мені прокинутися, якби я й справді втратила свідомість серед снігу під час бурі?

– Дякую, – вичавила я ще за кілька хвилин. Близькість до замку виявилася оманливою, і лорд Елмор все йшов і йшов садом, і я не бачила йому кінця. 

– За що? – запитав чоловік, опускаючи до мене очі. Тільки зараз я по-справжньому звернула увагу на те, які вони неземні – темно-сині, як фарбоване скло. 

– Що пішли шукати мене в цю заметіль. Без вас я б в житті не дотягла цього воза, – я кивнула головою назад, де віз все ще слухняно летів за нами, оминаючи дерева. 

Лорд Елмор закотив очі, а тоді спокійно запитав:

– То чому ти все ж не пішла до мене?

– А що б ви зробили? – відразу ж гмикнула я. – Однаково не було іншого виходу, хтось мав туди піти, інакше сиділи б, склавши зуби на полицю. 

– Склавши куди? – луною перепитав лорд, а я тільки відмахнулася. Зрештою він продовжив. – Знаєш, що було б, якби ти прийшла до мене одразу?

Я не стала на це ніяк відповідати. Я знала, що сталося б, якби я прийшла з якоюсь такою проблемою до Володимира Петровича – і виявилося б, що це не ми маємо проблему, а я, і якщо я швидко її не вирішу, вона почне ще швидше рости. Цього було достатньо. 

– Я б відкрив портал до міста. Аби ти могла купити усі потрібні продукти, а потім повернутися назад. Не по снігу. 

Я застигла у чужих руках. 

Що?

 – Що? – повторила я за своїми думками. – Ви можете відкривати портали?

Звісно, я не розглядала це за опцію. Портали у цьому світі існували, і Розмарі про них добре знала – але це була магія настільки складна та потужна, що навіть припущення, що її витрачатимуть на щось таке неважливе, було смішним. 

Портали відкривали для королів чи на крайній випадок герцогинь, але не для кухарок. І особливо не для тих кухарок, які не в найкращих стосунках зі своїми роботодавцями. 

– Так, – незворушно кивнув лорд. Майже незворушно, але я помітила на денці його очей трохи пихи. Звісно ж, він не міг бути просто привабливим і надзвичайно багатим – він має бути ще й понад міру обдарованим магією і розумом. І достатньо добрим, аби витрачати все це на своїх слуг. 

З іншого боку – йому теж потрібно було щось їсти. Тож я подумки задавила хвальбу лорду Елмору, і саме в цю мить ми нарешті досягли палацу. 

Пані Циндра зустріла нас майже так само незворушно, як і завжди, але на її лиці досить легко читалося хвилювання. Я знову спробувала злізти з рук чоловіка, бо тепер, коли ще й Рован стовбичив біля економки, це ставало й справді дивним. 

Цього разу чоловік нарешті дозволив мені скотитися з його обіймів, але щойно він мене відпустив, я зрозуміла, що це було помилкове рішення – ноги підігнулися, і я майже впала на підлогу. 

Пані Циндра підтримала мене за плече, і її руки видавалися на шкірі майже вогняними. Точно надто гарячими. 

– Та ти наче лід! – вигукнула жінка, підхоплюючи з землі лордів плащ. Вона знову закутала мене в нього, а тоді обхопила за плечі, утримуючи на ногах. – Відведімо тебе нагору, гаразд?

Я спромоглася тільки кивнути – раптом навіть тримання очей відкритими здалося надто складним завданням.

Руки лорда Елмора знову чомусь опинилися в мене на плечах, а потім й під колінами – я й схаменутися не встигла, як він знову підняв мене на руки. 

– Та опустіть же мене! – вигукнула я, раптово знову віднаходячи мову. 

– Нізащо, – задоволено відізвався лорд, стискаючи мене сильніше. – Пані Циндро, показуйте шлях до покоїв Розмарі. 

На слові “покоїв” я пирснула, але лице економки залишилося незворушно стурбованим. Вона повела лорда сходами нагору і нагору, де стіни ставали все зимнішими, а вітер починав пробиватися у кожну щілину. 

Перед вузькими пошарпаними дверима вона спинилася. 

– Це тут. Якщо дозволите, я спущуся на кухню і приготую чай. 

Лорд Елмор спершу неуважно кивнув, а тоді на його лиці відобразилося щось подібне до первісного жаху, і він кинув навздогін економці:

– Нехай краще Рован цим займеться! 

Та вона вже зникла за поворотом гвинтових сходів, і тоді чоловік штовхнув ногою двері моєї кімнати. 

Щойно вони відчинилися, на нас обох війнуло холодом, а тоді Елмор зробив крок вперед та завмер зі мною на руках.