ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

Він її знав!

Маша не могла відірвати очей від незнайомця. Вона намагалася знайти в його погляді підказку, відповідь, яка б розвіяла цей хаос у її душі. Невже це правда? Чоловік перед нею говорив про Луну так, ніби знав її не просто як знайому, а як когось близького.

Її мати… Про яку ніхто ніколи нічого не розповідав.

Батько завжди уникав цієї теми, його обличчя кам’яніло щоразу, коли Маша намагалася поставити запитання. У дитинстві вона багато разів питала: "Якою була мама? Що вона любила? Чому її немає з нами?" Але він лише коротко відповідав: "Це довга історія, яку ти колись зрозумієш". І замовкав.

Інші родичі теж мовчали. Лише натяки, обірвані речення, імена, які більше ніколи не згадувалися. Здавалося, що минуле її матері було сховане за щільними завісами, які ніхто не наважувався підняти.

А тепер цей незнайомець, зовсім чужий чоловік, стоїть перед нею і промовляє ім’я, яке вона колись прошепотіла в дитинстві, намагаючись уявити, ким була її мати.

Луна…

Її горло стислося, вона боялася, що голос може зрадити.

– Ви сказали… Луна? – Маша намагалася триматися спокійно, але кожне слово давалося важко.

Чоловік кивнув. Його погляд був уважним, навіть трохи м’яким, ніби він помітив зміни в її настрої.

– Так, Луна. Я знав її… Дуже добре знав, – тихо промовив він, а його голос наповнився спогадами й теплим сумом.

Маша відчула, як земля під ногами ніби похитнулася. Вона вдихнула глибоко, щоб заспокоїти себе, але це майже не допомогло. Їй здавалося, що у цьому чоловікові ховаються відповіді на всі ті запитання, які роками залишалися без відповіді.

– Ви були знайомі з моєю мамою? – нарешті запитала вона, хоч голос її ледь не зірвався.

Чоловік завмер, вражений її словами. Він кілька секунд мовчав, ніби намагався збагнути те, що тільки-но почув.

– Ваша мати? – повторив він, дивлячись на неї так, ніби вперше побачив. Його обличчя скам'яніло, але очі залишалися глибокими й пронизливими. – Луна була вашою матір’ю?

Маша лише мовчки кивнула. Вона не довіряла своїм словам. Усе її єство ніби чекало наступної хвилини, яка змінить її життя.

Він побачив її, і щось у її погляді вдарило по старій, ледь загоєній рані. Серце забилось швидше, а спогади накотили, мов хвиля, готова захопити його в полон. Луна... Її звали Луна. І колись вона була всім для нього. Він втратив голову, забув про обережність і здоровий глузд, кинувся у вир почуттів, як у безодню. Вона здавалася досконалою – тією, кого шукаєш усе життя. Її посмішка розпалювала його душу, а погляд, наче зоряна ніч, обіцяв спокій.

Луна відповідала йому взаємністю, або йому лише так здавалося. Вона грала роль досконало – лагідна, щира, любляча. Чортова відьма! Зараз, згадуючи все, він ледве стримував злість. Вона зруйнувала його зсередини, розтрощила серце на тисячі уламків. Спершу він думав, що все втратить – і душу, і розум, і, можливо, життя. Він був готовий на все заради неї. Але потім сталося те, чого він не міг уявити навіть у найгірших кошмарах.

Луна стала нареченою його друга. Найближчого, найвірнішого друга. Звичайно, він не одразу це прийняв. Спочатку була спроба поговорити, з’ясувати, чому. Як? Навіщо? Але її очі більше не світилися теплом до нього. Вона мовчки відвела погляд, а його друг… його погляд був повен провини. Між ними виросла стіна – холодна, непроникна, крижана.

І вони стали ворогами. Найлютішими ворогами. Їхня дружба, колись міцна, як сталь, розплавилася під гнівом і болем. Кожна зустріч ставала викликом. Словами, жестами, поглядами вони кидали один одному виклики, тримали напругу, що могла вибухнути будь-якої миті.

А Луна? Вона стояла осторонь, спостерігаючи за цією війною, і на її обличчі завжди грала загадкова посмішка. Та сама, що колись зводила його з розуму. Чортова відьма… Він не міг пробачити їй, але ще більше не міг пробачити собі, що так глибоко впустив її у своє серце.

– Розкажіть мені про неї, – тихо попросила вона, зробивши крок ближче. Її голос був повен щирого прохання. – Будь ласка.