Шаграй Наталія - Відьма. Темна спадщина , Шаграй Наталія

- Прийняти «страх»?! Та він же мене вбити періодично намагається!!! – усією душею виразила я обурення тій незрозумілій розмові.

- Так! – опустила вона голову, – Це буде складніше, аніж я думала. Але я спробувала. Перейдемо на зрозумілу для тебе мову. Зберись, приблуда, здаються тільки квартири. А ти у нас нічогенька така «паняночка-сюрприз» з рівнем дурощів, який перевищує усі розумні санітарні норми. Тебе взагалі нічого не повинно спиняти…бо ті береги треба хоча б бачити…А ти у нас ніби створена ворогам на збитки.

- А?! – пробігся по моєму обличчі спазм гострого бажання поділитися усім наболілим з цією ві...мудрою жіночкою.

- І набери Андріяна. Він молодий, нерви в нього еластичні, в темі він шарить.

- Безмежно дякую! – виштовхала з себе я слова.

- То вперед до знань! – відсалютувала вона келихом і скинула дзвінок.

- Та бодай вам рожеві поросята насняться! – закотила я очі.

 Вдихнула, видихнула. А!!! Яка літавиця почуттів. Потерла лоба. Закрила очі, спробувала зосередитись на диханні. Глибокий вдих. Один, два, три... Видих. Повільно. Лічу про себе: раз, два...Потерла скроні, намагаючись упорядкувати розгардіяш в голові... Руки тремтять. Ще один вдих.

  Відчуваю, як повітря заповнює легені, як повільно розправляються плечі. Тіло все ще напружене, але здається, що з кожним видихом це напруження трохи слабшає. Вирішую спробувати інакше. Поклавши руку на груди, починаю уявляти, як хвиля спокою омиває мене зсередини. Уява малює тепле світло, яке поглинає тривогу. Знову вдихнула. Тепер вже спокійніше. Повільно відкрила очі. Я впораюсь. Я сильна. І я все подолаю. І я хочу, щоб зі мною хтось був…й бажано, щоб це не був санітар з психіатричної лікарні. Хочу Зоряна. Якщо я хочу його собі, то треба щось робити. Ще б знати що? Але ж якось у мене це вийшло один раз…то може вийде ще раз? Погризла губу.

   Поправила волосся, заглянула в дзеркало, перекинула патли на інший бік. Слідом передумала й сплела волосся в косу. А потім знову розпустила волосся. А!!! Це просто якийсь капець. Видихнула й натиснула на відео дзвінок.

- Що там у вас відбувається? – заморозком впав голос Зоряна.

- Єлисею варто розвивати свої комунікативні навички у стосунках з жінками, – буркнула я. – А то звик, що діви падають під ноги, як стиглі яблука. А тут оказія.

- Що не впала? – скрив він губи в посмішці.

- Та, схоже, що діва повна протилежність усіх тих панянок зі знайомої йому схеми. І все, процесор забарахлив.

- А якщо серйозно, відьмочка, щось я таки сильно непокоюсь.

- Та поки все нормально.

- У тебе артефакт, що витягує душу…навряд чи тут є щось нормального. Бо хтось же його з якоюсь метою почепив і хоче отримати якийсь результат. А ти в же вдерлася в той процес.

- У мене Марфа, близнюки, дівчина, привид і ти на зв’язку, мені вже нічого боятися.

- Після твоїх слів стало гірше. А просити тебе нікуди не вмішуватися, це як у погоди дощу вимолювати…

І бровка моя запитливо склалася в гачок.

- В розумінні намарно. А я тут поки вчуся ходити… – скрився він, як лимон з’їв.

- І в тебе обов’язково все вийде, – гулко ковтнула я. – Мені тебе не вистачає…Мені з тобою спокійно.

- Тоді постарайся без пригод дочекатися мого повернення.

- Стараюсь і дуже тебе чекаю, – впевнено зашепотіла я.

- Ой, звучить, як гарно. А що дівчина?

- Після того, як я той артефакт зняла, почувається добре. Поки я її запропонувала залишитися у близнюків. І питання є для тебе. Вона каже, що той артефакт вдягнув на неї її хлопець з яким вона познайомилася в інтернеті. І який потім зник. Хлопець представився як Данилюк Андрій. Простий пошук в мережі нічого не дав. Абонемент не абонемент. З усіх соц. мереж він видалив свій акаунт. Його треба якось знайти, питання як?

- Я візьму це питання на себе. Поговорю з деякими людьми…Раз цей хлопак такий шустрий, то не чіпай його, це може бути небезпечно.

- Ну хлопак то може всього-на-всього від ТЦК переховуватися, або від своєї дружини, щоб аліментів не платити. Але амулет він почепив. То дуже б хотілося дізнатися де він його взяв.

- Я тебе зрозумів. Пошуршу, – запевнив він мене.

- Дякую-дякую! Тоді ще одне, про дівчину можеш щось дізнатися? Я тобі надішлю усі її дані. Може її просто хотіли вбити?

- Відьмочка, слова «просто її хотіли вбити» звучать не дуже…здорово.

- І сперечатися не буду, – тяжко зітхнула я.

- Що плануєш робити з артефактом?

- Пошукаю інформацію що це може бути, звідки взялося і на біс здалося.

- План наче безневинний, – задумливо оглянув він мене. – І, плекаю сміливі сподівання, що цю інформацію ти не будеш шукати десь в пащі дракона чи компанії людожерів, зграї вовків…

- Інтернет, бібліотека й сходжу до якогось спеца, який розуміється на давній культурі. Марфа каже, що він фанат своєї роботи.

- Про спеца детальніше? – звів він брови до купи.