Джордж Мартін - Борва мечів

слова пана Грегора, коли обличчя супротивників зблизилися на відстань поцілунку. Глибокий низький голос басовито гуркотів зсередини шолома. — Я вбив її верескливого вилупка!

Вільною рукою він тицьнув у незахищене Оберинове обличчя, заганяючи сталеві пальці йому в очі.

— Потім я зґвалтував її!

Клеган увігнав кулака дорнійцеві до рота, трощачи йому зуби на скалки.

— А тоді розколов її дурну довбешку. Отак!

Коли Грегор Клеган відвів назад свого велетенського кулака, кров на рукавиці запарувала у прохолодному вранішньому повітрі. Пролунав моторошно-млосний хрускіт. Еларія Піщанець заверещала з жаху та розпачу, а Тиріонів сніданок скипів у нутрощах і ринув гарячим потоком назовні. Він і оком не змигнув, як опинився на колінах, вивергаючи шинку, ковбасу, яблучні мандрики й подвійну таріль яєчної страви з цибулею та вогненними дорнійськими перцями.

Слів батька, що прирікали його на смерть, Тиріон навіть не розчув. Та слова були вже зайві. «Я вклав своє життя до рук Червоного Гаспида, а він зронив його і розбив на друзки.» Раптом Тиріон згадав — чи не запізно — що змії не мають рук, і розреготався божевільним сміхом.

Він уже спустився до середини зміїстих сходів, коли зрозумів, що золотокирейники ведуть його не до помешкання у башті.

— То мене кидають до кам’яного мішка! — скрикнув він.

Стражники не зізволили відповісти. «А й справді — чого витрачати слова на мерця?»

Даянерис VI

Дані снідала під хурмовим деревом у садку на терасі, спостерігаючи, як її дракони ганяються одне за одним навколо верхівки Великої Піраміди, де колись стояла величезна спижева гарпія. У Меєрині було ще зо два десятки інших пірамід, але жодна не сягала й половини висоти цієї. Відти їй було видно ціле місто: вузькі криві провулки та широкі цегляні вулиці, храми та комори, халупи та палаци, бурдеї та лазні, сади та водограї, великі червоні кола бійцівських ям. А ген за мурами лежало сіро-оливкове море, звивистий Скахазадхан, сухі брунатні пагорби, спалені плодові сади, почорнілі лани. Нагорі, у садах, Дані час від часу почувалася богинею, що живе на найвищій у світі горі.

«А чи всі боги такі ж самотні? Деякі — напевне, так.» Місандея розповідала їй про Господа Злагоди, якому вклонявся «сумирний нарід» Наату. Маленька драгоманка казала, що то і є єдиний бог, який завжди був і завжди буде, що він створив місяць, зірки, землю і всіх істот на ній. «Бідолашний Господь Злагоди.» Дані його пожаліла. Напевне, так жахливо одвіку і повік жити на самоті, оточеним лише служницями-метеликами, яких ти можеш створювати і знищувати одним словом. Принаймні на Вестеросі богів було семеро, хоча за словами Візериса, деякі септони вважали їх сімома ликами одного бога, сімома гранями одного кришталя. У цьому вченні легко було заплутатися. Червоні жерці вірили у двох богів, але ті двоє вічно воювали один з одним. Це Дані подобалося ще менше — вічної війни вона не хотіла.

Місандея подала качині яйця, собачу ковбасу та пів-кухля підсолодженого вина з соком зеленого лимона. До меду злетілися мухи, але запашна свічка відігнала їх. Мухи тут, на височині, не докучали так, як у решті міста — це Дані теж подобалося у піраміді.

— Не забутися б якось дати ради цим мухам, — мовила Дані. — А чи багато мух на Нааті, Місандеє?

— На Нааті багато метеликів, — відповіла книжниця посполитою мовою. — Бажаєте ще вина?

— Ні. В мене скоро двірський прийом.

Дані дуже прихилилася душею до Місандеї. Маленька драгоманка з великими золотими очима була мудра понад свої роки. «І смілива теж. Та й як інакше їй було вижити там, де вона жила?» Одного дня Дані сподівалася побачити овіяний казками острів Наат. Місандея казала, що замість війни «сумирний нарід» кохається у музиці. Вони не вбивають нікого, навіть тварин, їдять лише плоди земні, але жодного шматочка плоті. Духи-метелики, присвячені їхньому Господу Злагоди, захищали острів од лиходіїв. Чимало завойовників прибувало до Наату, щоб скривавити мечі, але згодом усі вони хворіли та помирали. «Та не надто наатійцям допомогли метелики, коли по здобич прибули кораблі людоловів.»

— Колись я відвезу тебе додому, Місандеє, — пообіцяла Дані. «А якби я обіцяла те саме Джорагові, він би все одно мене продав?» — Присягаюся тобі.

— Ся-одна вдоволена службою при вашій милості. Хай Наат стоїть там, де стоїть. Ви ласкаві до сеї… до мене.

— А ти ласкава до мене. — Дані взяла дівчинку за руку. — Ходімо, допоможеш мені вдягнутися.

Джихікі допомогла Місандеї з Даніною купіллю, поки Іррі розкладала одяг. На сей день Дані обрала просторі шати лілового альтембасу з вишитим сріблом чересом, а на голову — корону з трьома драконами, подаровану Турмаліновим Братством у Карфі. Черевики теж були вишиті сріблом, з височезними підборами — Дані завжди боялася, щоб у них не беркицьнутися. Коли вона вдяглася, Місандея принесла срібне люстро. Дані мовчки витріщилася на себе. «Невже оце — обличчя завойовниці?» Скільки вона могла судити, у люстрі й досі відбивалася маленька дівчинка.

Та ніхто поки що і не кликав її Даянерис Завойовницею. Хоча напевне, скоро вже почнуть. Аегон Завойовник здобув Вестерос трьома драконами, а вона Меєрин — помийними щурами та дерев’яним прутнем менше ніж за день. «Бідний Гролео.» Вона знала, що керманич досі сумує за своїм кораблем. Але якщо бойова галера вміє таранити інший корабель, то чому б не браму міста? Саме так вона міркувала, коли наказала старшині та капітанам витягти кораблі на берег. Щогли стали стіноламами, а короби її відпущеники розтягли на щити для лучників, черепахи, метавки та стінні драбини. Сердюки дали кожному таранові солоне прізвисько. Східну браму вибила головна щогла «Мераксеса», колишнього «Гострого язика», кликана тепер «Гострим прутнем». Бій був завзятий та кривавий, тривав упродовж цілого дня і добрячу частину ночі; аж тоді дерево брами затріщало і піддалося, а залізна носова подоба «Мераксеса» — сміхотливо скривлена блазенська пика — вломилася до міста.

Дані хотіла очолити приступ особисто, але старшина уся, як один, твердила, що то буде щире божевілля — а її старшина ще ніколи ні в чому не погоджувалася одностайно. Тож натомість вона лишилася у тилу, сидячи на срібній у довгій кольчузі — але й там, з відстані у кілька верст, добре чула, як впало місто, коли хвацькі кличі захисників перетворилися на вереск жаху. Тієї миті її дракони заревли, як один, наповнивши ніч полум’ям. «Невільники повстали» — зрозуміла вона. — «Мої помийні щури перегризли