Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

Соломія

Приїхавши до бабусі і дідуся, я відчула неймовірну радість, яка наповнювала кожну хвилину зустрічі. Вони накрили на стіл, заварили запашний чай з липи, і ми сіли разом, відчуваючи тепло і затишок, що огортали кожен куточок їхньої оселі. Бабуся ділилася новинами села, а дідусь з натхненням розповідав про молоді дерева, що він посадив у своєму саду. Ми сміялися, обмінювалися історіями та насолоджувалися свіжоспеченими пиріжками, які бабуся щойно витягла з печі. Поступово надворі почало сутеніти, і я зрозуміла, що цей вечір стане одним з тих, що залишиться в моїй пам’яті надовго.

Після вечері ми вирішили трохи прогулятися садом. Повітря було свіжим і наповненим ароматом квітів та трав. Дідусь показував мені нові рослини, які посадив цієї весни, а бабуся зірвала кілька стиглих яблук і пригостила мене. Повернувшись додому, ми сіли у вітальні. Поки бабуся дивилася телевізор, я з дідусем грала в шахи. Дідусь, як завжди, вигравав, але цього разу я вивчила кілька нових ходів і під кінець мені вдалося поставити йому шах і мат. Пізніше бабуся розповіла, що вони завтра з дідусем підуть по гриби ненадовго, тож залишають мене одну на господарстві. Я відчула, що настав час мені поділитися приємною новиною, я злегка затамувала подих.

— Бабусю, дідусю, в мене для вас дуже хороша новина, — радісно виголосила я, роблячи маленьку інтригу.

— Що за новина? — поцікавилася бабуся.

— Ви вже знаєте про моє одруження, тож в мене є дещо ще приємніше.

— Говори вже, не тягни, — вимовив дідусь, натякаючи своїм поглядом, щоб я завершувала інтригу.

—  Я вагітна!

— Боже, Соломійка, яка радість! — вигукнула бабуся і обійняла мене.

— Вітаю, внученько, — мовив дідусь і також міцно обійняв мене.

— Тепер я буду молитися не тільки за тебе, але й за здоров’я твоєї майбутньої дитинки, — радісно додала бабуся.

Після цієї новини ми продовжили радісно розмовляти. Бабуся почала наводити приклади імен для майбутньої дівчинки чи хлопчика, в кожному її слові відчувалась ніжність і турбота. Я зупинилася на дівочому імені, яке нагадувало мені про наші ночі, проведені під зорями. Хоча я вважала, що придумувати імена ще занадто рано, бабуся впевнено стверджувала, що це лише забобони, і якщо дитині дано народитися, то ніякі забобони цьому не завадять.

Зранку я залишилася вдома одна, прокинувшись під кукурікання півнів і щебетання пташок за вікном. Потягнувшись, я вдяглася і пішла до кухні. Бабусі і дідуся вже не було, а на столі лежала записка: «Соломійко, ми пішли за грибами, скоро повернемося. В холодильнику є їжа, підігрій собі. Не забувай, тобі тепер треба їсти за двох.» Випивши склянку води, я підігріла суп і поснідала. На годиннику була вже десята ранку. «Довго ж я спала,» — подумала я.

Взявши свій зошит, я вийшла на вулицю і почала дописувати одне зі своїх оповідань, які допомагали мені відволіктися від сумних думок про Назара. Раптом я почула його голос. Спочатку здалося, що мені привиділося, але, піднявши очі, я побачила його, він кликав мене. Серце забилося сильніше, і я сховалася за будинком, не бажаючи зайвий раз хвилюватися. В обід, коли дідусь і бабуся повернулися, я лежала в кімнаті і дивилася телевізор разом з дідусем. Раптом почувся гавкіт собаки.

— Бабусю, якщо це Назар, скажи, що я сплю, — промовила я до неї з тривогою в голосі.

Бабуся нічого не відповіла і пішла перевірити, хто ж там прийшов. Через декілька хвилин вона повернулася і сказала:

— Соломійко, я думаю, тобі варто все роз’яснити Назарові, щоб хлопець не страждав, — мовила бабуся, дивлячись на мене трохи сумним поглядом.

Я важко вдихнула повітря, але все ж наважилася піти до нього, хоча досі не розуміла, про що нам говорити. Коли я вийшла надвір, Назар уже чекав на мене. Я відчувала, як напруження зростає з кожною хвилиною. Я зібрала всю свою силу волі, щоб не дозволити емоціям взяти верх. Глибокий вдих — і я промовила:

—  Назаре, мені здається, я вже все тобі сказала.

Я навіть не глянула на нього, відчувши, як мої слова різко віддаляли нас одне від одного. Хотілося якнайшвидше закінчити цю розмову, щоб піти пити чай з м’ятою та мелісою. Але Назар не здавався.

— Та все ж, я думаю, нам варто поговорити! — наполягав він.

Я подивилася на нього, відчувши як калатало сильно серце, а коліно ледь помітно сіпалося.

— Я одружена жінка, про що мені з тобою говорити? — запитала я, намагаючись надати своїм словам найбільшої ваги. Відчувалося, що кожне наступне слово буде тільки більше лоскотати наші нерви.

— А що тобі заважає розлучитися, поїхати на край світу зі мною? І бути з тим, кого ти дійсно кохаєш, — вимовив Назар, з неабияким відчаєм.

Я важко вдихнула повітря і старалася тримати серйозний вираз обличчя.

— Це не вихід, розумієш? Ми не зможемо ховатися з тобою від батька і Іллі вічно, — відповіла я досить рішуче і впевнено, хоча моє серце калатало настільки сильно, що я боялася, що його стукіт почує Назар.

— Я бачу, ти не готова боротися за наше кохання? — його слова прорізали мене, мов гострий ніж. Але я знала, що маю сказати свою правду.

— Інколи варто оступитися, щоб стати в майбутньому щасливим, — з серйозністю відповіла я.