Катерина Воронцова - За жагою кохання. Книга 2, Катерина Воронцова

- Ну, ти, язиката, мені навіть тебе буде не вистачати. Ех, славна ти дівчинка. Ходімо, Азо.

Коли ми повернулися, Ярослав усе ще возився зі своєю технікою, він тільки присвиснув, коли побачив, що я схожа на снігову бабу.

- Добре ж Аза тебе виваляла - дражливо гмикнув він.

- Заздри мовчки, - широко посміхнулася я і запустила в хлопця сніжком.

Славко миттю рвонув у мій бік, намагаючись схопити за косу чорними від мазутів руками. Верескнувши, я схвовалася під захист будинку та все ще регочучи, швидко зачинила двері перед носом задираки.

- Снігуронько, - тітка Люба обтрусила руки від тіста й попрямувала до мене з теплим сухим одягом. - Переодягайся жвавіше, у мокрому можна скоро застудитися.

- Я рідко хворію, - відмахнулася, але все ж таки пройшла у ванну й одягнулася в домашнє.

Я увійшла до себе в кімнату, розчесала сплутане волосся.

- Андріано, у тебе все зібрано для поїздки? - у кімнату зазирнула Світлана Олегівна та погладила мене по голові, мов дитину.

- Звичайно, - упевнено кивнула я.

- Тоді пішли чай пити, - усміхнулася жінка.  - Добре, я зараз.

Світлана зникла за дверима, а я пробігла поглядом кімнату, намагаючись сто перший раз згадати, чи все я взяла, чи нічого не забула. Мені здавалося, що я щось випустила з уваги. Двадцятого разу разу відкривши сумочку, я зазирнула всередину: документи... гроші... зарядний пристрій... Пролунала мелодія дзвінка. Я подивилася на дисплей - телефонував колишній директор. Дивно, що йому треба? Дуже не хотілося відповідати, але, можливо, в нього залишилися до мене якісь запитання, щодо паперів чи грошей. Потерплю, адже це востаннє.

- Так, я слухаю вас, - видавила із себе.

- Надійко, сонечко, вибач, що турбую тебе, - солоденько заспівав Вовчик.

- Володимире Петровичу, давайте по суті, - я стиснула зуби, невиношу його.

- Звісно, звісно. Сонечко, ти забула в роздягальні свої сережки. Я б не турбував тебе, якби це була біжутерія. Але золото... Я вирішив, що ...

Мене немов струмом пройняло. Ось чого не вистачало! Мамин подарунок, сережки!

- Дякую, зараз прийду.

Я ніколи не розлучалася з ним і зараз, швидко одягаючись, не могла пригадати, як же могла залишити їх на роботі, адже сережки завжди лежали в мене в сумочці в кишеньці, ретельно закриті на блискавку. Це єдине, що залишилося в мене від мами. Ні зайця, ні фотографії більше не було.

- Сьогодні Аза вила всю ніч, - почула я стривожений голос Любові Павлівни, коли проходила повз кухню. - Так жалібно плакала, немов прощалася. Не до добра це. Неспокійно мені на душі.

- Перестань бурчати, Любо, - почувся голос Світлани Олегівна, -  хто ще вірить у ці забобони? Собаки виють від самотності або на погоду...

Стукнули вхідні двері й на порозі з'явився Ярослав, витираючи ганчіркою забруднені руки, він втягнув носом ароматне повітря.

- Скоро вечеряти будемо? 

- Зараз і будемо, - кивнула Світлана Олегівна.

- Ти куди це? - стрепенулася тітка Люба, вгледівши мене одягнену.

- Я в кафе збігаю. Залишила в п'ятницю сережки. - Дорогі чи що?

- Я обов'язково маю їх забрати, це мамин подарунок на шістнадцятиріччя. Останній... - Зачекай, я швидко в душ і проведу тебе, - зголосився Славко.

- Не треба. Це зайве, я туди й назад.

- Давай я машиною підкину? - піднялася зі стільця Світлана Олегівна, залишивши викладати на дошку наліплені вареники.

- Чого ви турбуєтеся? Я щодня на роботу бігала й жодних проблем не було. Ви зайняті, а мені не важко пройтися.

- Добре, як скажеш, - не наполягала Світлана.

- Тільки не затримуйся, дитинко, щось неспокійно мені на серці, - відгукнулася Любов Павлівна.

- Моргнути не встигнете, як повернуся, - я підбадьорливо посміхнулася дамам і вискочила у двір.

Під ноги мені відразу кинулася вівчарка.

- Ні, - я махнула собаці на будку, - залишайся, Азо.

Але собака вперто перегороджував мені дорогу. Здивувавшись незвичній поведінці тварини, я притупнула ногою.

- Ну, вереда, що це ще за фокуси? Мені ніколи дуріти з тобою.

Я спробувала обійти її, але Аза грізно загарчала, знову закриваючи собою мені шлях. Це вже зовсім не було схоже на ігри.

- Іди і не вперайся, дай пройти, - відштовхнула я вівчарку.

На шум із будинку вийшов Ярослав.

- Яр, притримай собаку, він затримує мене.

Хлопець прослизнув назад до хати і  з'явився вже з великою цукровою кісткою.

- Ану, дівчинко, йди до мене, - підізвав він вівчарку.

Аза, привітно мотиляючи хвостом, підбігла до Славка, а той спритно вхопив її за нашийник, вручивши презент. Я вийшла за хвіртку та швидким кроком попрямувала в бік центру. Собака випустив кістку й голосно загавкав, а коли я не озирнулася, став відчайдушно рватися з міцного захоплення. Ярослав суворо щось виказав їй і Аза пронизливо завила.

"Чому собака так незвично поводиться?" - на мить промайнула думка, але я відразу забула про це, згадавши про мамин подарунок. Мабуть Валя під час прибирання знайшла сережки й віддала директору. Але чому сама мені не подзвонила? У всій цій історії щось не сходилося. Як могли загубитися ретельно заховані коштовності? Та сидіти й розмірковувати над цим я часу не мала. Завтра мені буде не до походів, у мене виліт.

До сутінків залишалося недовго, але зараз, коли я підходила до місця своєї колишньої роботи, було ще доволі світло, тож жодних страхів чи тривоги не відчувалося зовсім. Я згадувала свій шістнадцятий день народження, те, як ми з мамою його відсвяткували і настільки заглибилася у свої думки та спогади, що зовсім не помітила припарковані недалеко від "Зірки" чорні іномарки.

Я увійшла до кав'ярні, заздалегідь добряче потупавши на порозі, щоб не нанести в приміщення снігу, бо добре пам'ятаю, як працюючи тут прибиральницею, намагалася зберегти в закладі максимальний порядок. Я пройшла до кабінету директора, але не одразу зрозуміла, що мене насторожило. Здійняла голову і тільки тепер збагнула, що саме сполохало - було тихо. Занадто. Таке затишшя буває перед негодою. Вечірньої пори заклад зазвичай наповнювався гулом людських голосів, музикою, сміхом і галасливими вигуками. А зараз "Зірка" була порожня, немов стара бочка.