Джон Віндем - День триффідів

одна річ, яку ви повинні добре розуміти, перш ніж вирішите приєднатися до нашої спільноти. Усі, хто це зроблять, гратимуть за нашими правилами. Чоловіки повинні працювати, а жінки повинні мати дітей. Якщо ви не можете з цим погодитися, вам немає місця в нашій спільноті.

Після певного періоду мертвої тиші він додав:

— Ми можемо дозволити собі підтримувати обмежену кількість незрячих жінок, бо вони народять зрячих дітей. Ми не можемо дозволити собі підтримувати сліпих чоловіків. У нашому новому світі діти стають набагато важливішими за чоловіків.

Після того як він перестав говорити, тиша тривала ще кілька секунд, а потім бурмотіння окремих людей швидко переросло в загальний шум.

Я глянув на Джозеллу. На моє здивування, вона єхидно посміхалася.

— Що вас розвеселило? — спитав я трохи різко.

— Здебільшого вирази обличчя людей, — відповіла вона.

Я змушений був визнати, що вона мала причини посміхатися. Оглянувши зал, я подивився на Майкла. Його очі рухалися від одної частини публіки до іншої, він ніби намагався підсумувати реакцію.

— Майкл трохи непокоїться, — сказав я.

— Йому є через що переживати, — відповіла Джозелла, — якби Бріґам Янґ[14] зміг досягти успіху в середині ХІХ століття, це була б легка перемога.

— А ви часом буваєте грубою дівчиною, — сказав я. — Ви що, уже були в курсі цього?

— Не зовсім, але ж я не така вже й тупа. Крім того, доки вас тут не було, хтось привіз цілий автобус, в якому була більшість цих сліпих дівчат. Усі вони приїхали з якоїсь установи. Я сказала собі: навіщо забирати їх звідти, коли їх тисячі на вулицях? Відповідь була очевидною: а) до того як вони осліпли, вони дістали якусь професійну підготовку; і б) вони всі дівчата. Дійти цих висновків було не надто важко.

— Гм, — сказав я. — Усе залежить від світогляду. Маю сказати, що мені таке на думку не спало б. А ви…

— Цс-с, — сказала вона мені, коли в залі стало тихо.

З місця підвелася якась жінка — дещо молода, висока, темноволоса і рішуча на вигляд. Поки вона чекала, то, здавалося, ледь стримувалася, щоб не заговорити, але пізніше таки заговорила:

— Чи маємо ми розуміти, — поцікавилася вона з металом у голосі, — чи маємо ми розуміти виступ останнього промовця як заклик до вільного кохання? — а потім сіла на місце, усім своїм виглядом демонструючи рішучу незгоду.

Доктор Ворлесс пригладив волосся, глянувши на неї.

— Я думаю, що людина, яка запитала мене, повинна розуміти, що я не згадував кохання взагалі — ані вільне, ані куплене, ані отримане в обмін на щось. Чи не могла б вона висловитися зрозуміліше?

Жінка знову підвелася.

— Думаю, що промовець мене зрозумів. Я питаю, чи не натякає він на скасування шлюбного права?

— Право, яким ми його знаємо, скасоване обставинами. Зараз на нашу долю випало завдання створити ті закони, які підходять для наших умов і, якщо необхідно, контролювати їхнє виконання.

— Але ж є Божий закон і якісь правила пристойності.

— Мадам. У Соломона було триста — чи п’ятсот? — дружин, і Бог явно не засуджував його за це. Будь-який мусульманин неухильно продовжує вважати цілком пристойним мати трьох дружин. Це питання місцевих звичаїв. Пізніше ми всі маємо вирішити, якими будуть наші закони в цьому та інших питаннях з тим, щоб вони приносили найбільше користі для цієї спільноти.

Цей комітет після обговорення вирішив, що якщо ми хочемо встановити новий стан речей і уникнути скочування до варварства — що є істотною загрозою, — ми маємо переконатися, що ті, хто хоче приєднатися до нас, виконуватимуть певні обов’язки.

Ніхто з нас не збирається повертати умови, які ми втратили. Ми пропонуємо діяльне життя в найкращих умовах, які ми можемо винайти, і щастя, яке буде досягнуте всупереч незгодам. Замість цього ми просимо про готовність та продуктивність. Ми нікого не примушуємо. Вибір за вами. Ті, кому наша пропозиція не подобається, мають повне право іти в інше місце і засновувати окрему спільноту за тими правилами, які їм до вподоби.

Але я просив би вас дуже уважно подумати, чи маєте ви дозвіл від Бога позбавляти жінку щастя виконувати її природні функції.

Після цього почалася безладна дискусія, яка скотилася до деталізації та гіпотез, на які тоді ще не було відповідей. Але ніхто не збирався її обривати. Що довше вона тривала, то менш дивною здавалася ця ідея.

Ми з Джозеллою підійшли до столика, на якому міс Берр розклала свої інструменти. Нам зробили кілька уколів, а потім ми знову сіли, прислухаючись до суперечок.

— Як ви думаєте, скільки з них вирішать приєднатися? — спитав я її.

Вона озирнулася навколо.

— Майже всі — до ранку, — відповіла вона.

Я засумнівався, адже ще тривали запеклі суперечки. Джозелла сказала:

— Якби ви були жінкою і вам треба було подумати перед сном годинку або дві, що обрати — дітей та організацію, яка за вами доглядатиме, чи відданість принципам, які цілком ймовірно можуть означати, що у вас не буде ані дітей, ані того, хто вами опікуватиметься — думаю, ви не дуже сумнівалися б. Та й, врешті-решт, більшість жінок хочуть мати дітей — а чоловіки є тим, що доктор Ворлесс міг би назвати місцевим засобом для досягнення цієї мети.

— Доволі цинічно з вашого боку.

— Якщо ви справді вважаєте, що це цинічно, то ви, мабуть, дуже сентиментальна людина. Я кажу про реальних жінок, а не про персонажів із журналів та фільмів.

— О, — сказав я.

Якийсь час вона задумливо сиділа, а потім поступово почала хмуритися. Нарешті вона мовила:

— Мене ось що турбує: скількох дітей вони очікують? Я люблю дітей, так, але є певні межі.

Дебати протривали ще з годину, а потім були припинені. Майкл попросив, щоб список тих, хто хоче приєднатися до його плану, був у його кабінеті до 10-ї ранку. Полковник попросив усіх, хто може водити вантажівки, повідомити йому про це до 7.00, і нарада завершилася.

Ми з Джозеллою помандрували надвір. Вечір був теплим. Світло на вежі знову з надією світило в небо. Над дахом музею піднявся місяць. Ми знайшли низьку стіну, вилізли на неї і всілися, дивлячись на сад і слухаючи, як шелестить вітерець у гілках дерев. Ми курили майже в повній тиші. Коли я докурив свою сигарету, то викинув недопалка і глибоко вдихнув.

— Джозелло, — сказав я.

— Га? — відповіла вона, майже не відриваючись від своїх думок.

— Джозелло, — знову сказав я. — Я… ммм… про цих дітей. Я… був би, так би мовити, надзвичайно гордий і щасливий, якби вони були і моїми,