Уляна Пас - Холодна ніжність, Уляна Пас

Розділ 15

Голосний сигнал автомобіля вривається в цю тишу, і я розумію, що треба тікати. Руки сильно тремтять, але мені вдається відстебнути пасок безпеки. Хапаю сумку і розумію, що треба діяти. Мало не падаю на асфальт, коли відчиняю двері, і біжу до чорного Sedan, що стоїть трохи попереду. 

Ще раз озираюсь перед тим, як сісти всередину – і моє серце стискається від болю. Весь перед автівки Яра зім’ятий, і я дуже боюсь, що брат сильно постраждав. 

– Ти сідаєш, чи ні? – кричить незнайомець, відчинивши двері. – Часу обмаль! 

Помічаю автівку охорони, що з'являється з-за повороту, і сідаю в салон. Автомобіль зі свистом зривається з місця і мчить дорогою. Я сподіваюся, що Яру допоможуть. Він не може померти.

– Ти як? – питає худорлявий блондин з незрозумілим татуюванням на шиї. 

– Добре, – видихаю, тоді ще раз вдихаю. Насправді я не розумію, що зі мною. Взагалі нічого не відчуваю, хоча добряче вдарилась головою об бокове скло, коли ми врізалися у дерево. 

Тягнусь рукою до скроні, але зупиняю себе. Яке взагалі має значення, що зі мною, якщо Яр дуже сильно постраждав? Він мене врятував, а сам у важкому стані!

– Що буде з Яром? – питаю злякано.

– Думаю, йому нададуть допомогу, – хмуриться чоловік. – Схоже, він дуже тебе любить, якщо пішов на таке. 

– Я теж його люблю, – відповідаю. – Але, мабуть, це занадто.

Незнайомець ніяк мої слова не коментує. Думаю, що він зі мною погоджується. 

– Можна дізнатися, хто ви? Друг Яра? – питаю. 

– Можна й так сказати, – киває. – Мене Максим звати. 

– Я – Аліса. 

– Я знаю. 

Дорога до аеропорту доволі довга. Їхати треба хвилин сорок. Та не минає і десяти, як мене накриває паніка. Я боюсь, що Яр може померти. Боюсь, що люди Олега мене наздоженуть. Я боюсь цієї невідомості, і мені здається, що наш план провалиться будь-якої миті. 

– Не зрозумів.. – хмуриться Максим. – А це ще хто? 

Він дивиться у дзеркало заднього виду, тому я також озираюся. Дуже близько до нашого автомобіля чорний позашляховик, а за ним ще один. 

– Це не люди мого батька, – кажу розгублено. 

– Тоді хто? – цідить Максим. Він додає швидкості, але наш переслідувач все одно йде на обгін. Різко повертає вбік, і Максиму нічого не залишається, як вивернути кермо. Автомобіль їде в кювет, але гальмує перед великою вирвою. 

– Сиди тихо! – цідить Максим і залишає салон. Вся ця ситуація дуже нагадує мені ту, що була з Алексом. Тоді я захищала його від батька, а зараз хочу допомогти Максу. 

Повертаю голову назад, щоб поглянути, що відбувається, але несподівано двері з мого боку відчиняються, і я бачу… Алекса! Спочатку здається, що це галюцинація, а потім я розумію, що ні. Це моя реальність.

– На цьому твоя подорож закінчується, Алісо, – говорить холодно і точно так само дивиться на мене. Я не розумію, що він тут робить. І останнє, чого хочу – виходити з салону. – Виходь!

– Ні! – ціджу. 

– Тоді я вб'ю твого водія. Візьмеш на себе його смерть? – цідить. 

Я не знаю, чи дійсно Алекс готовий вбити людину, але ризикувати не хочу. Максим мені допоміг. І байдуже, що нічого з цього не вийшло. 

Залишаю салон і стаю навпроти Алекса. Я щиро вірила, що ми більше ніколи не побачимось, але доля вирішила знову пожартувати з мене. 

– Чого ти хочеш? – питаю прямо. Краєм ока помічаю кількох охоронців Алекса і Максима, якого тримають на прицілі пістолета. 

– Забрати свою дружину, – відповідає. 

– Ти відпустив мене! – ціджу. 

– Я передумав, – відповідає і хапає мене за руку. – Ходімо! У нас мало часу! 

Алекс тягне мене до автомобіля, а я намагаюсь пручатися. Виходить так собі, тому що сил все менше й менше. Таке відчуття, що мій запал остаточно потух і зовсім скоро я просто вимкнусь як розряджений телефон. 

– Ти робиш тільки гірше! – гиркає Алекс, не задоволений тим, що я пручаюсь. – Скоро люди твого дядька будуть тут. 

– Ну й нехай! – випалюю йому в обличчя. – Повбивайте один одного, а я буду жити своїм життям!

– Думаєш? І сумління мучити не буду? Ти ж у нас така правильна, Алісо. 

Замахуюсь, щоб вдарити Алекса по обличчю, але він перехоплює мою руку. Тримає стильно і боляче, а я дивлюсь в його очі й більше не впізнаю в цьому чоловікові того, у кого закохалася.

Алекс мою руку відпускає, а я роблю крок назад і відчуваю, як тіло веде вбік. Перед очима все розпливається, і в один момент я таки вимикаюсь. Свідомість мене покидає. 

Алекс

Я бачу, як Аліса втрачає свідомість, і підхоплюю її на руки. У глибині душі прокидається хвилювання за неї, і стає все більшим. Бачу синець на щоці та кров у волоссі. Мабуть, у тій аварії вона також постраждала. 

– Що робити з цим? – питає один з охоронців і вказує на чоловіка, що допомагав Алісі втекти. Його тримають мої люди, і якщо я захочу… ніхто його не знайде. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍