Сафо Мелі - Розбивши її життя (частина 2), Сафо Мелі

Глава 14

Олексій

Я їхав на таксі в аеропорт, коли раптово надійшло повідомлення від Асі з питанням про якогось Парфьонова. Спочатку я вирішив, що вона помилилася контактом, але вирішив все ж таки відповісти, що ні, я такого не знаю. І, звичайно ж, мені стало цікаво, що це за Віктор Павлович такий.

Наш діалог набув непередбачуваного обороту:

"Мій чоловік йому винен велику суму і через це лежить у лікарні з черепно-мозковою. Ці люди погрожували, що якщо їм не повернуть гроші, то дістануться і мене, і моєї доньки. У мене є потрібна сума, але я не знаю, як знайти цього Парфьонова, щоб віддати гроші.»

Мої очі округлилися, а брови поповзли вгору. Ніфіга собі екшн?!

«Де ти знаходишся? Сподіваюся, ти в безпеці?» - написав їй з надією що вона не вдома.

 «Так, я в Олесі з Ромою. Все добре».

Фух... Я полегшено видихнув. Значить чоловік у лікарні, а Ася вирішила зустрітися з криміналом віч-на-віч? Або дурна, або відчайдушна! Наскільки пам'ятаю, начебто, дурною вона не була. Виходить, налякана і не розуміє, куди лізе.

Я майже наказав їй сидіти вдома та не виходити. На емоціях написав надто різко. Але мені треба було, щоб вона мене почула. Думав, що зараз вона пошле мене відкритим текстом. Будь-яка жінка саме так відреагувала б на подібні накази з боку колишнього. Тим більше не найкращого колишнього.

Але виявилося, що жінок я зовсім не знаю.

"Зрозуміла." - надійшла відповідь.

Нічого собі! Так просто? Ні, Ася точно не дурна.

Я відкрив у телефонній книзі номер Сергія Івановича. Того самого, у якого нещодавно на ювілеї я пив так, що досі не можу згадати, як потрапив додому.

- Добридень, Сергію Івановичу, дорогий! Як ваше здоров'я?

- Здоров, Олексію, як у бика! - засміявся в телефоні офіцер. - Сам як?

- Та ось поїхав у відпустку, але робота повертає додому завчасно.

- Не бережеш себе, Олексію. А берегти треба вже. Ти, мабуть, у справі якій? А то я поспішаю трохи.

- Так, Сергію Івановичу, на жаль, у справі. Потрібна інформація про одну людину: Парфьонов Віктор Павлович. Мені потрібно його терміново знайти.

Здавалося, що я чув у телефоні, як на тому кінці зв'язку мій співрозмовник напружився.

- Знаєш що, Олексію. Заїжджай-но до мене о сьомій вечора, поговоримо.

- Дякую, Сергію Івановичу, буду.

Хм, судячи з реакції, він точно знає щось про Парфьонова. Що ж, чудово.

В аеропорту я опинився трохи раніше. Саме час випити кави, а там кілька годин, і я вдома.

Знайшовши затишне кафе, я замовив еспресо та сендвіч, а потім почав розглядати інтер'єр. Коричневі стіни чудово поєднуються зі світлими меблями. М'яке тепле світло допомагає почуватися максимально затишно, а столики розділені стіною, зведеною з ящиків. У них було висаджено червоні квіти, що додавали інтер'єру фарб та акцентів. Складалося враження, що я не в Туреччині, а у Парижі. Що ж, чудове місце, щоб випити філіжанку міцного та ароматного напою.

Офіціант приніс моє замовлення, і я взявся за сендвіч. Обід я пропустив, тому голод давав про себе знати тягучим  відчуттям в області шлунка.

Я відкусив бутерброд і глянув убік. За столиком у кутку спиною до мене сиділа дівчина з довгим темним волоссям. Щось у ній здалося мені дуже знайомим. І, доїдаючи сендвіч, я почав спостерігати за нею.

У кафе увійшла молода пара, що привернула увагу дівчини, і вона трохи повернула голову вправо у бік входу. Так і є. Це Аліса!

Я підвівся з-за столика і попрямував у її бік, підходячи зі спини.

- Привіт!

Плечі дівчини здригнулися, і вона здивовано обернулася.

- Вітаю! - здивування відразу змінилося посмішкою. - Летиш додому?

А ось моя привітна усмішка застигла на обличчі. Ні, я просто завмер, руки та ноги кинуло в холод: перед Алісою на столику лежав щоденник, відкритий на сторінці, де з фотографії посміхалася Ася у випускній зеленій сукні.

- Щось не так? - запитала дівчина.

Я ж просто втратив мову. З майже восьми мільярдів населення світу, я десь у чужій країні двічі, (ДВІЧІ!!!) зустрів дочку Асі?!

У моїй голові миттєво склалася цілісна картина. Тут же промайнула в голові її остання розмова з матір'ю у мене в машині: «Добре, мам, якщо так, я залишуся. Тільки кажи мені, як там у вас, добре? Я буду хвилюватись. І ти бережи себе, будь ласка! Люблю тебе, мамусю!».

- Тобі не можна летіти додому!

- Що?! - долинуло до мене. - Вибачте, але я не розумію, Олексію, з якого дива ви…

- Стоп! Твоя мама – Ася? Калинова?

Очі дівчини ще більше розширились. Вона відразу все зрозуміла і, кинувши погляд на відкритий щоденник, схопила його і закрила.

– Вона вже давно Селіванова. А ви? Той самий Льошка Семенов?! Серйозно?!

Я кивнув головою і сів за стіл.

- У твоєї мами там удома великі проблеми, ти в курсі? - продовжив я свої переконання.

- В курсі. Саме тому я маю бути поруч, щоб допомогти і підтримати.

- Ні, Алісо. Вона просила тебе залишитись у Туреччині. Тут безпечніше. Якщо вона так сказала - значить, тобі справді краще бути тут.

- Я вже все вирішила, купила квиток і лечу додому. Це не обговорюється.

Так, як для дівчини, у неї надто сильний характер - відзначив я про себе, пильно дивлячись у її очі. І тут мене раптом осяяло: я зрозумів, що дивлюся на неї, а бачу своє відображення. Той самий погляд, такі ж брови, вії, вилиці… - ось що я вловив знайоме під час минулої зустрічі! Не може бути! НЕ. МОЖЕ. ТАКОГО. БУТИ!

– З вами все нормально? - Аліса примружилася і схилила голову набік.

А я просто хапав ротом повітря, дивився на її обличчя і не міг навіть моргнути.

Аліса схопилася і метнулася до барної стійки:

- Cold water, please!

Тут же вона повернулася зі склянкою та запітнілою пляшкою води. Я бачив усе, мов у тумані. Перед очима пливли круги, руки затремтіли і пульс молотком застукав у скронях.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍