Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

загиблих впродовж наших славних бойових операцій. Ще казав, що молодик, якого ми знайшли і викинули за борт, був їхнім очільником. Це було гидко і ненормально, тож ми закували Мюллера в кайдани і сильно відшмагали. Команда не була у захваті від такого покарання, але необхідно було підтримувати дисципліну. Ми також відхилили прохання очолюваних Ціммером матросів викинути вирізану зі слонової кістки голову в океан.

Двадцятого червня матроси Бойн і Шмідт, які увесь минулий день хворіли, ніби збожеволіли. Я шкодував, що в усьому нашому офіцерському складі не було жодного лікаря-психіатра, бо життя кожного німця безцінне, але постійні верески цих двох стосовно жахливого прокляття неабияк підірвали дисципліну, тож ми вдалися до винятково суворих заходів. Команда сприйняла цю подію із похмурим мовчанням, але Мюллер, здавалося, втихомирився, і надалі вже не турбував нас. Увечері ми його звільнили, і він мовчки повернувся до своїх обов’язків.

Наступного тижня, виглядаючи Дакію, ми всі дуже нервували. Напругу лише підігріло зникнення Мюллера і Ціммера, котрі внаслідок нав’язливих страхів, які їх діймали, безсумнівно, вкоротили собі віку, хоча ніхто й не бачив, як вони стрибають за борт. Я неабияк втішився, позбувшись Мюллера, бо навіть його мовчання гнітюче впливало на всю команду. Тепер усі більше мовчали, ніби затамувавши в собі потаєний страх. Багато захворіли, але більше ніхто не здіймав бучі. Атмосфера вплинула і на лейтенанта К’єнце, його дратувала кожна дрібничка — наприклад, величезна зграя дельфінів, що зібралася довкола U–29, і все більша інтенсивність не зазначеної на наших мапах південної течії.

Зрештою, стало зрозуміло, що ми проґавили Дакію. Подібні невдачі не були винятком, тож ми відчули радше заспокоєння, аніж розчарування, бо далі на порядку денному було повернення у Вільгельмзгавен. Ополудні 28 червня ми повернули на північний схід, і, незважаючи на дещо комічні труднощі, які нам завдавали незвично великі зграї дельфінів, ми вже невдовзі лягли на курс.

Цілковитою несподіванкою став для нас вибух у моторному відсіку о другій ночі. У двигунах не було жодних неполадок, не було помічено жодних слідів людської недбалості, а все ж несподівано страшний удар струснув човен від носа до корми. Лейтенант К’єнце помчав у машинний відсік, де виявив безнадійно зруйновані вибухом паливний бак і більшість механізмів, а також тіла механіків Раабе і Шнайдера. Наше становище раптово стало критичним, бо хоча залишилась непошкодженою система хімічної фільтрації повітря, і доки у нас буде стиснене повітря і робочі батареї, ми все ще могли використовувати механізми підйому і занурення корабля та роботу шлюзів, утім, ми не могли ні запустити двигуни, ні керувати субмариною. Шукати порятунку на шлюпках означало віддати себе в руки ворогу, необґрунтовано озлобленого проти нашої великої германської нації, а за допомогою радіо, ще з того самого дня, як ми потопили Вікторію, нам так і не вдавалося вийти на зв’язок із жодним підводним човном імперського флоту.

Від моменту аварії і аж до другого липня ми постійно дрейфували на південь, не маючи жодного плану і не зустрічаючи жодного корабля. Дельфіни досі кружляли навколо U–29, а з огляду на відстань, яку ми здолали, це доволі цікавий факт. Вранці другого липня ми побачили військовий корабель під американським прапором, і в усієї команди прокинулось незбориме бажання капітулювати. Зрештою, лейтенанту К’енце довелося застрелити матроса на прізвище Траубе, який з особливим запалом підтримував цей негідний німця бунт. На деякий час це заспокоїло команду, і ми змогли непомітно зануритись.

Наступного ранку з півдня налетіла величезна зграя морських птахів, а в океані раптово здійнялися штормові хвилі. Задраївши люки, ми стали чекати, що буде далі, доки не стало ясно, що або ми негайно зануримось, або нас перекинуть велетенські хвилі. Тиск повітря і залишки електроенергії вже відчутно зменшилися, тож ми намагалися за будь-яку ціну уникати непотрібних витрат наших і без того бідних ресурсів, але в цій ситуації вибору не було. Ми глибоко не занурювалися, і коли через кілька годин море заспокоїлось, вирішили повернутися на поверхню. Втім, тут виникла нова проблема, бо корабель не реагував на пристрої, що забезпечували підйом на поверхню, і механіки тут не могли зарадити. Серед команди у нашій підводній тюрмі наростала паніка, дехто з них навіть почав знову бурмотіти про фігурку зі слонової кістки, яка зберігалася у лейтенанта К’єнце, але їх утихомирив вигляд автоматичного пістолета. Ми й самі як тільки могли намагалися відволікти цих бідолах, змушуючи їх лагодити обладнання, хоч і знали, що це не має сенсу.

Зазвичай ми з К’єнце спали по черзі; і близько п’ятої ранку четвертого липня, саме коли я спав, стався відкритий бунт. Шестеро цих свиней-матросів, які ще залишилися, вирішили, що все втрачено, і через нашу відмову два дні тому здатися військовому кораблю янкі, раптово впали в шал і гарячково гасали кораблем, сіючи навколо прокльони і безлад. Вони гарчали, як тварини, якими вони й були, сліпо ламаючи обладнання і меблі, верещали про такі дурниці, як прокляття зображення зі слонової кістки і темношкірого мертвого молодика, який дивився на них і відпливав геть. Лейтенант К’єнце оторопів, втративши будь-яку здатність до дії, чого й варто було чекати від м’якотілого, жіночного вихідця з областей Рейну. Я застрелив усіх шістьох, оскільки це було необхідно, і впевнився, що ніхто з них не вижив.

Ми повикидали тіла через подвійні шлюзи і залишилися на U–29 самі. К’єнце сильно нервував і через це запив. Було вирішено, що ми триматимемось якомога довше, використовуючи величезні запаси провізії і хімічних реагентів для отримання кисню, які, попри все, не постраждали від божевільних витівок цих брудних свиней. Наші компаси, лімінографи[37] та іншу делікатну апаратуру було знищено; тож у подальшому будь-яка наша орієнтація на місцевості могла базуватися хіба на здогадах, наручних годинниках, календарі і поточній швидкості дрейфу, вирахуваній зі спостережень за об’єктами, які ми могли бачити крізь ілюмінатори чи з бойової рубки. На щастя, комплектованих батарей мало вистачити ще надовго, до того ж окрім внутрішнього освітлення ми могли дозволити собі вмикати прожектор. Ми ним нерідко освітлювали довколишній простір, але бачили лише дельфінів, що плили паралельно напрямку, в якому ми дрейфували. Ці дельфіни цікавили мене ще й з наукового погляду, бо хоч звичайний Delphinus delphis є китоподібним ссавцем, нездатним існувати без повітря, я невідривно спостерігав за одним із цих плавців упродовж двох годин і жодного разу не бачив, щоб він збирався перервати своє перебування під водою.

З плином часу ми з К’єнце вирішили, що, продовжуючи наш дрейф на південь, занурюємося все глибше. Ми вели спостереження за морською флорою і фауною і читали на цю тему багато книжок з моєї дорожньої бібліотечки. Проте не можу не зазначити того, що в цих царинах мій компаньйон був цілковитий профан. Він мислив не як пруссак, віддаючись фантазіям чи розважанням, які не мали жодного сенсу. На нього серйозно вплинув факт нашої неминучої зустрічі із смертю, тож він часто молився, каючись за всіх тих чоловіків, жінок і дітей, яких ми відправили на дно, забуваючи, що кожен вчинок на користь німецької держави є благородним. З часом він ставав усе більше неврівноваженим, годинами вдивляючись у свій образ зі слонової