Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

Панасик вирвався з її обіймів і люто схопив її за плечі:

— Наша? Наша квартира? То була МОЯ квартира! І я зробив з нею те, що схотів! Якщо ти ще раз згадаєш про сина своєї колеги, я піду звідси, і ти мене більше не побачиш! Здохну під парканом! Здохну в вахтерській кабіні, де помер дід Опанас! Але в себе на Дарвіна ти свого хатнього песика більше не побачиш!

Панасик вимовив ці слова з такою пристрастю, що на скрижалях свідомості Галини вони викарбувалися вогняними літерами. Можливо, Панасик брехав. Можливо, не відав, що говорив. Але вона йому повірила, і примирливо зашепотіла:

— Не буду! Не буду! Що було, те пройшло! Нема, то й нема. Жили ми до тої клятої готельки, і далі житимемо!

Галина й Панасик й надалі кип’ятять чай на кухні на Дарвіна. Іноді запарюють брикетну вермішель або пакетики солодкої вівсяної каші. А син зі своєю новою, з «рівною» себто, щодалічастіше гніздуються не на Дарвіна, а в її батьків. І Галину щодалі частіше тішить надія: а раптом він піде жити до неї? Там, в її батьків, більша квартира, трикімнатна. Тоді в Панасика буде окрема кімната, де він, коли вона дозволить, зможе побути сам — але під її наглядом.

А втрачену готельку на Борщагівці на Дарвіна вже не згадують. Принаймні вголос.

Жінка й чоловік на дні міста

...І хоча це помешкання на шостому поверсі шістнадцятиповерхової бетонки, але коли отак лежиш пізно ввечері, то чомусь відчуваєш себе на самому дні великого міста. Машини на автострадах, здається, шумлять десь над нашими головами. Діти гучно гасають вище поверхом у родині божевільних сусідів, які вдень сплять, а вночі живуть активним життям. А інші божевільні лаються за стіною. Ліжко навмисне трохи відсунуте від спільної з сусідами стіни, щоб вібрації з їхньої квартири не були такі нестерпні.

Спливає день, надходить новий. Чоловік і жінка засинають опівночі, щоб завтра вставати о сьомій. Чи живуть вони добре, чи погано? Яке це має значення, коли приходять ці хвилини, і нехай за стіною лаються одні божевільні, а інші божевільні гупають над головою всю ніч, і божевільно реве це божевільне місто, у них такий спокій, така тиша... чоловік і жінка на дні міста, як дві рибини, які притулилися одна до одної на дні великого океану... не знаю, як воно в океані, а в його батьків був великий акваріум, і там одна риб’яча пара завжди на ніч тулилася в кутку, і хоча вони всього-на-всього риби, всі, хто бачили їх, неймовірним чином відчували, як це було добре.

Ці думки плавали й завмирали в жіночій голові, яка лежала на чоловічих грудях. Цього разу вона і він не розмовляли, а свою нерозривність виявляли тим, що міцніше пригорталися одне до одного. Спочатку вона до нього. А потім він до неї у відповідь. Іншої мови спілкування їм не було потрібно.

Вони одружені вже багато років, і в них нема дітей. На різних етапах їхнього життя це непокоїло їх самих та їхніх батьків. А іноді робило їхнє життя комфортнішим, ніж життя їхніх ровесників.

Вони познайомилися й почали зустрічатися ще живучи в студентському гуртожитку, оселившись в якому ніхто й не думав повертатися у своє містечко або село. Всі мислили себе мешканцями великого міста, де стали студентами. Хлопці одружувались з киянками, і навпаки. Чомусь кияни між собою ніколи не одружувались. Проте двоє приїжджих, якими були вони, бувало й одружувались. І з чистого аркуша починали в столиці життя, яке не залежало від київських тещ і свекрух.

І сталося так, що з квартирним питанням їм більш-менш пощастило. З гуртожитку від військового заводу, куди кияни працювати не йшли, лише іногородні, вони перебралися до двокімнатної кооперативної квартири на масиві. Тепер можна було думати про дитину, а не про те, як запобігати її з’яві. Але вміння не робити небажаної дитини виявилось неспроможністю її створити. Деякі свідомо не хочуть дітей, хоча й можуть їх мати. Вони радше хотіли, ніж ні. Але коли лікарка в репродуктивній клініці, куди її послав її чоловік, сказала, що дослідження про неплідність подружжя починають з чоловіка, він до лікарні не пішов і на тому питання закрив. Нема, то нема. Зрештою, в кожному становищі є свої плюси й свої мінуси.

Через відсутність дитини їхня двокімнатна квартира лишалася повноцінною: вітальня і спальня. На відміну від двокімнатних квартир їхніх ровесників, в яких, коли дитина підростала, було два варіанти: або менша кімната передавалася дитині, а батьки позбавлялися спальні, перебираючись до вітальні, де мали вже не шлюбне ліжко, а розкладний диван. Або батьки лишалися на своєму шлюбному ложі, але втрачали вітальню, яка ставала кімнатою сина або дочки.

Ну, зрештою, нема, то нема! Хоча їхнє житло було в галасливому місці в оточенні таких самих бетонок, вони любили його й багато вкладали в ці стіни. І відчували справжню радість, коли їхні гості казали їм: «У вас так добре, не хочеться від вас іти».

І вони лежать у своєму домі, обійнявшись, засинаючи під тупотіння божевільної дитини сусідів, які мешкають вище поверхом, і під галас з вулиці, під крики телевізора найближчих сусідів, і вона думає: «Це має смисл. Єднання чоловіка й жінки має смисл». Їх багато чого роз’єднує, навіть не перерахувати всього. В них різні політичні, релігійні, філософські погляди, різні улюблені книжки й кінофільми. Різні улюблені кольори, різні стилі. Але вони вміють і миритися. Їх об’єднує їхній дім із яскравою вітальнею й спальнею спокійних кольорів. І їх об’єднують ці пізні вечори. Коли вони засинають на дні великого міста, притулившись одне до одного, як дві щасливі риби.

І от ці самі чоловік і жінка вже сплять у різних кімнатах своєї двокімнатної квартири. Хто ж має піти зі шлюбного ложа, коли подружжя враз відчуло, що воно вже не подружжя? Той, хто образив чи той, хто образився? Певне, в різних випадках усе по-різному, і немає статистики: яких варіантів більше, і немає закону: як треба. В їхньому випадку в спальні лишилася вона.

Але їй хотілося б, як уже сталося так, самій піти з цього ліжка, де вони так недавно і так надійно обнімалися. Бо ж, певне, вже тоді було те, про що вона несподівано довідалась. Краще б їй було піти на розкладний диван у вітальні, який захопив він.