Шевальє Габріель - Клошмерль, Шевальє Габріель

Зовсім не звертаючи уваги, хто сидить перед ним, навіть не привітавшись, учитель звернувся до абата Поносса з ревною промовою.

— Si vis pacem, para bellum пане Поноссе! Я не вдаватимусь До огидних процедур вашої секти Лойоли і не оголошуватиму вас єретиком. Я прийшов до вас як достойний ворог, з порохівницею в одній р*уці та оливковою гілкою в другій. Ще маєте час відмовитись від підступів, спинити своїх посіпак і вибрати мир! Але коли ви хочете війни, то буде вам війна! Моя зброя викувана. Вибирайте між миром і війною, між свободою сумління й репресіями. Вибирайте, пане Поноссе. І, глядіть, добре обміркуйте свою ухвалу!

Потрапивши під такий запеклий обстріл, абат Поносе не знав, якому святому й молитись. Він спробував заспокоїти Тафарделя:

— Пане вчителю, я ніколи не втручався у ваші шкільні справи. То скажіть же, за що ви мені дорікаєте? Я ніколи нікого не зачіпав... " — —

Але Тафардель, завзято помахуючи вгорі вказівним

1 Хочеш миру, готуйся до війни (лат.).

пальцем, проказував крилатий старовинний вислів із власноручним доповненням: j

— Trahit sua quemque voluntas... et pissare legitimum Безперечно, пане, щоб краще втримувати своє панування, вам би, мабуть, хотілось повсюди бачити, як і у віки гноблення, численні калюжі від переповнених сечових міхурів? Але минули ті часи, пане Поноссе! Світло проникає скрізь, поступ іде. невпинно, і віднині народи мочитимуться в спеціальних спорудах, можете бути цього певні. Сеча омиватиме пісуари й тектиме— в каналізацію, пане!

Це вже було занадто — терпіти далі таку дивну промову баронеса не могла. Від самого початку вона тримала Тафарделя під нищівним обстрілом свого страшного лорнета. А тепер украй гордовитим голосом, здатним приборкувати серця й провадити хортів на .вловах, запитала:

— Що цс за мерзенний карапуз?

Учитель, навіть виявивши скорпіона в своїй старій штанині, і то не підскочив би так, як при цих словах. Затрусившись із люті, аж його пенсне зловісно захиталося, дарма що він добре знав баронесу з обличчя, як і весь Клошмерль знав, Тафардель закричав:

— Хто тут сміє ображати члена викладацького персоналу?

Сміховинно-безпорадне звертання, не годне подіяти на таку владну особу, як баронеса. Зрозумівши, хто це перед нею, вощі. відповіла з образливим спокоєм:

— Останній мій лакей, пане шкільний вчителю, знає правила чемної поведінки краще, ніж ви. Жоден з моїх челядників не посмів би висловитись так непристойно в присутності баронеси де Куртебіш.

При цих словах Тафардель надихнувся великою якобінською традицією.

— То ви колишня баронеса Куртебіш? Громадянко, я відкидаю ваші закиди. Був час, коли гільйотина швидко вчинила б вам правосуддя.

— А' я вважаю вашу балаканину божевільним маренням! Був час, коли особи мого стану вішали таких, як ви, патякал, не забувши заздалегідь відшмагати їх привселюдно на площі.

Суперечка починала обертатись лихим боком. Потрапивши поміж течій, що не шанували християнську

1 Кожного поривав його бажання... і мочитись — річ законна (лат.).

безсторонність священицької оселі, бідний абат Поносе не знав, кого слухати, і чув, як по його тілу, прикритому новою сутаною, струмками збігає піт. У нього були вагомі причини загравати з дворянством в особі баронеси, найбільшої жертводавиці у парафії. І так само загравати з республікою в особі Тафарделя, секретаря муніципальної ради, що була законним власником церковного будинку й визначала за нього комірне. Але цю мить здавалося, що все вже втрачено і тільки хіба силою можна було б зарадити, коли вже такий досі непомітний чоловічок показав таку блискучу й доречну майстерність у веденні суперечки, та ще й з такою твердістю, на яку його не вважали здатним.

Відколи прийшов Тафардель, Оскар де Сен-Шуль аж трепетав з радості. Цей непоказний дворянин розвинув у собі справжній хист невтомно складати пишномовні вислови, так напхані вставними реченнями, що у нещасного слухача сен-шульського словесного плетива думка блука-ла-блукала в лабіринті тих міркувань, та, врешті, й залишалась там бранкою. Але, собі на лихо, він ніколи не мав змоги висловитись до кінця — його або уривала теща, яка підходила до гуманності з канчуком, або примушувала мовчати похмура дружина, чия повнота сковувала йому мову, через що Оскар Сен-Шуль рідко мав нагоду показати, чого він вартий. І від цього він страждав.

Уже по перших словах Тафарделя він зрозумів, що випадок звів його з сильним супротивником, балакуном на його штиб, з яким йому було б приємно продовжити дискусію. Тож він чекав з переповненим слиною ротом, що в нього завжди передувало потокові слів, доки з'явиться бодай найменша шпарка між репліками, щоб упасти на голову цьому завзятому сперечальникові й— заволодіти ним собі на користь. Нарешті гіґеля останньої репліки баронеси запала мовчанка, і Сен-Шуль відразу ступив два кроки вперед.

— З вашого дозволу,— почав він,— я б хотів перемовитися з вами кількома словами. Я Оскар де Сен-Шуль. А ви, пане?

— Ерне Тафардель. Тільки я не визнаю ніяких "сенів" 1, громадянине Шуль.

— Хай буде так, як ви бажаєте, мій любий ДЕ Тафар-делю.

"Сен"-— по-французькому "святий",

Важко повірити, але оця частка, що. її вставила, людина, до якої вона перейшла равом зі спадком, подіяла, мов бальзам, на вчителеве честолюбство. Вона збудила у нього прихильність до Сен-Шуля, останній мав змогу взяти блискучий розгін: і

— Я дозволю собі втрутитися, мій любий де Тафарделю, бо мені здається, що в точці, до якої ми довели наші однаково шановані доктрини, з яких кожна має свої високі сфери й свої, я б сказав, межі людської здатності помилятися, мені здається, відчутною стає потреба в посереднику. Я вітаю в вас, у службовій особі з великим серцем, прекрасний взірець цієї шляхетної плеяди вихователів, які беруть на себе важке й відповідальне завдання формувати нові генерації. Я вітаю в вас втілення чистого елементарного розуму, а саме оту його фундаментальну, я б сказав, гранітну основу, так, гранітну, бо на цій незруй-нівній скелі стоять підвалини нації, нашої любої батьківщини, оновленої новими народними спрямуваннями, яких я, звісно, не схвалюю без деяких зауважень, але в які я все-таки не відмовлюсь внести і свій внесок, позаяк вони дали за одне сторіччя чудові ілюстрації до великої книги французького генія. Ось чому я не завагаюсь проголосити вас, учителів республіки й вільної думки, наслідним корпусом. Бо ніщо з того, що припало нам у спадок, нам не байдуже. Виходячи з цього всього, любий мій, ви наш аристократ думки. Дайте мені вашу руку. Тож укладімо пакт понад усякими партіями, з єдиним бажанням сприяти нашому взаємному вдосконаленню.

Ладний уже поступитися цьому приязному чоловікові, але ще трохи занепокоєний Тафардель спробував знов утвердити свої переконання:

— Я послідовник вчення Жан-Жака Руссо, Мірабо і Робесп'єра. Я хочу вам це нагадати, громадянине!

Оскар де Сен-Шуль, що близько підійшов до вчителя, дістав просто в ніс важкий Тафарделів подих і відчув, що красномовство Тафарделеве страшне і що з ним краще не зустрічатися в тісному просторі.

— Всі щирі твердження справджуються,— мовив він.— Але вийдімо прогуляймось. Назовні ми почуватимемось вільніше. Баронесо, я скоро повернуся.

— Мені треба було дещо повідомити панові Поноссу,— заперечив учитель.

— Любий мій,— провадив далі Сен-Шуль, ведучи того

до дверей,— я зрозумію, що ви маєте йому сказати, тож повідомте мені. Я буду вашим товмачем.

За кілька хвилин баронеса побачила їх уже перед церквою, захоплених жвавою розмовою й, видимо, зачарованих один одним. Оскар де Сен-Шуль завзято орудував своїм красномовством і позначав розвиток своїх думок, погойдуючи на ниточці своїм пенсне з такою упевненістю, що теща аж не впізнала його. Педантичний зятів тон її дратував: вона не припускала й думки, щоб цей хлопець міг бути не таким довершеним дурнем, як вона це собі постановила раз і назавжди. Коли вона оцінювала людей з іптолоктуального й соціального погляду, то тільки відразу й уже остаточно.

— Оскаре, друже мійі — гукнула вона повним презирства голосом.— Кидайте вже цього типа і йдіть сюди. Ми їдемо.

Вона навіть не глянула на нещасного Тафарделя, який уже налагодився був їй уклонитися. Бо вчитель дався на спокусу благородним манерам Сен-Шуля, що їх супроводжували такі от лестощі: "Чорт забирай, любий мій, ви і я репрезентуємо культурний елемент,— я б сказав, еліту,— в цьому неосвіченому краї. Тож будьмо друзями! І зро7 біть мені таку приємність, заїхавши якогось дня до мене вх маєток. Там вас приймуть' без церемоній, як близького знайомого, і ми обміняємось думками. Визначним умам завжди корисно зустрічатися. Я це кажу за себе й за вас". Принизлива баронесина пиха повернула намірам учителя попередню їх завзятість, посилену досадою від думки, що його так одурили ці людці. А піп уже був думав, поки Сен-Шуль говорив, змінити спій допис до "Вісника виноградаря", дещо пом'якшити там вислови. Пом'якшити?! Та він їх зррбить іще гострішими, приправивши свою мову ущипливим натяком на адресу мадам Куртебіш, цієї запліснявілої аристократки.

"Нехай,— зловтішно думав він.— Побачимо, що буде, коли заговорить преса".

Отже, ця зустріч, яка могла привести до примирення, навпаки, викликала озлоблення в однієї зі сторін, і наслідки його мали наробити чимало галасу.

Що ж до баронеси, то вона заявила кюре Поноссовіпро намір взяти в свої руки справи парафії і при найменшій нагоді звернутись до архієпіскопа. Клошмерльського кюре це налякало до краю.

— То це ви, моя люба? Скажіть мені, моя бідна пані Нікола, чи правда все оте, що мені розповідали? Для вас це страшне лихо...

— Ой і не кажіть, пані Фуаш, таке страшне!

— Мені казали, що вашого бідного пана Ніколу... Дошкульно вдарено... в делікатне місце...

— Так, пані Фуаш! Я так потерпаю...

Спершись на прилавок і прикривши рота рукою, пані Нікола дала докладні відомості.

— Там у нього геть усе синє,— тихо мовила вона.— Геть усе синє від такого удару. Знали б ви, як його вдарив той негідник...

—, Геть синє! Боже праведний, що ви кажете, пані Нікола! Який усе-таки гидкий світ! Геть синє, о господи...

— Та ще й опухло... ,— Опухло, кажете?

Пані Нікола стулила докупи два кулаки, показавши дуже прикрі подвійні розміри.

— Отако завбільшки...

Пані Фуаш, у свою чергу, стулила два кулаки, щоб оцінити те, що переходило межі її уяви.

— Отако завбільшки! — простогнала шановна комерсантка.— Який жах, пані Нікола! А лікар був? Що він каже? Принаймні він не зостанеться калікою, ваш любий Нікола? Яка б це була втрата для парафії, коли б такий гарний чоловік, як він, та не зміг більше повернутися до церкви в уніформі І Це через його презентабельність вийшла вся заздрість, мушу вам сказати: в неділю всі, знай, тільки й милувались ним! Якось д уже давно у мого Адрі-єна тож був опух на тім самім місці: підірвався.