Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

Чубатий і матрос трохи відвели його від вагона.

— Через отаких чортів і бунтуються люди, і революція заграла через таких... У-у-у, ти, коханий мій, не трусись, а то обсипешся! — пришіптував Чубатий і, знявши кашкета, пе-рехристився.

— Держись, пане підосавуле!

— Приготувався? — бавлячись мавзером і шалою білозубою усмішкою, спитав Чубатого матрос.

— Го-то-вий!

Чубатий ще раз перехристився, скоса глянув, як матрос, відставивши ногу, підносить мавзера і зосереджено мружить око, — і, суворо посміхаючись, вистрілив перший.

Під Чапліним полк випадково встряв у бій між анархістами і українцями, втратив трьох козаків забитими і ледве прорвався, насилу прочистивши колію, зайняту ешелонами якоїсь стрілецької дивізії.

За три доби передній ешелон полку вже вивантажувався на станції Міллерово. Інші застрягли в Луганському.

Полк у половинному складі (решта роз'їхалась по домах ще з станції) прийшов на хутір Каргін. Другого дня з торгів продавали трофеї — привезені з фронту, відбиті в австрійців коні, ділили грошові суми полку, спорядження.

Кошовий і інші козаки з хутора Татарського вирушили додому ввечорі. Виїхали на гору. Внизу, над білястим льодовим закрутом Чиру, найкращий у верхоріччі Дону, лежав хутір Каргін. З димаря, парового млина, розсипчастими м'ячиками вихоплювався дим,'на майдані чорніли юрби народу, дзвонили до вечірні. За Каргінським пагорбом ледве мріли вершки верб хутора Климівського, за ними, за полинною сизиною осніженого обрію, іскрився і багряно сяяв димний, розпластаний на півнеба захід сонця.

Вісімнадцятеро вершників проминули могилу, що підпирала три інеєм запушені дикі яблуньки і свіжою ристю, поскрипуючи подушками сідел, подались на північний схід. Морозяна злодійськи ховалася за гребнем кіч. Козаки, кутаючись у башлики, час-від-часу переходили на польовий* чвал. Гостро, лунко до болю, клацали підкови. На південь текла з-під кінських копитів накочена дорога; обабіч льодиста плівка снігу, прибитого недавньою розталлю, держалася, чіпляючись за бадилинки, при світлі місяця вилискувала і грала крейдяним текучим вогнем.

Козаки мовчки Підторкували коні. Стікала на південь дорога. Крутився на сході, в Дубовенькому байраці ліс. Миготіли обіч кінських ніг філейні петлі зайчачих слідів. Над степом, мов той набірний козацький пасок, лежав, ошатно оперезавши небо, Чумацький шлях.

ЧАСТИНА П'ЯТА

і.

Пізньої осени 1917 року почали повертатися з фронту козаки. Пдийшов постарілий Христоня і ще троє козаків, що служили з ним у 52-му полку. Повернулися вислужені зовсім по-давньому голощокий Оникійко, батарейці Хомілін Іван і Яків Підкова, за ними — 'Мартин Шаміль, Іван Олексійович, Захар Корольов, недоладній цибань Борщев; у грудні несподівано заявився Митько Коршунов, за тиждень — ціла партія козаків, що були в 12-му полку: Михась Кошовий, Прохір Зиков, син старого Кашуліна — Андрій Кашулін, Опифан Максаєв, СиніліН' Єгор. Чудовим буланим конем, узятим у австрійського офіцера, приїхав, відставши від. свого полку, просто з Воронежа калмикуватий Хведот Бо-довськов і потім довго розповідав, як пробирався він через збаламучені революцією села Воронізької губерні і попід руками випорскував від червоноґвардійських загонів, покла-даючись на жвавість свого коня. Слідом за ним з'явилися вже з Кам'янської, утікши із збільшовиченого 27-го полку Меркулов, Петро Мелехов і Микола Кошовий. Вони й принесли на хутір звістку, що Григорій. Мелехов, що служив останній час у 2-му запасному полку, подався на бік більшовиків, залишився в Кам'янській.Лам лее, в 27-му полку, прижився колишній паливода — конокрад Максимко Грязнов, привернутий до більшовиків новизною заколотних часів і можливістю добре пожити. Казали про Максимка, що придбав він коня страх потворного, алеж і небаченої лютої жвавосте; казали, що в Максимкового коня подовж усієї спини простягнувся природній, срібної шести ремінь, а сам кінь невисокий, але довгий і масти так-таки бичачо-червоної. Про Григорія мало говорили, — не хотіли говорити, знаючи, що розбіглися в нього з хуторськими шляхи, а чи зійдуться знову—не видно.

Курені, куди повернулись козаки хазяями або жданими гостями, повнилися радістю. Радість ця гостріш, безжальніше > підкреслювала глуху прижиту тугу тих, хто назавжди втратив рідних і близьких. Багатьох не стало козаків, — розгубилися вони на полях Галичини, Буковини, Східньої Прусії,

Підкарпаття, Румунії, трупом лягли і зотліли під гарматну панахиду, і тепер позаростали бур'яном високі горби братських могил, придавило їх дощами, позамітало сипучим піском. І хоч як вибігатимуть простоволосі козачки на завулки і дивитимуться з-під долонів, — не діждуться любих серцю. Хоч скільки з напухлих і вицвілих очей струмитиметься сліз, — не замити тугу. Хоч як голоситимуть в дні роковин і поминок,— не донесе східній вітер ГОЛОСІННЯ їх до Галичини і Східньої Прусії, до осілих горбків братських могил!..

Травою заростають могили, — давністю заростає біль. Вітер зализав сліди відійшлих — час залиже і кривавий біль і пам'ять тих, хто не дочекався рідних і не дочекається, бо коротке людське життя і не багато всім нам судилося потоптати трави...

Билася головою об тверду землю жінка Прохора Шаміля, гризла долівку зубами, надивившись, як, повернувшись, голубить брат покійного чоловіка Мартин Шаміль свою вагітну жінку, дітям роздає гостинці і няньчить їх. Тіпалася баба і плазувала в корчах долі, а коло неї в овечу купу гур-тилася дітвора, вила, дивлячись на матір, жахом пойнятими очима.

Дери, рідна, на собі комір останньої' сорочки. Дери рідке від безрадісного важкого життя волосся, кусай свої до крови покусані губи; ламай спотворені працею руки і кидайся на землі коло порога порожнього куреня. Немає в твого куреня господаря, немає в тебе чоловіка, у дітей твоїх—батька, і пам'ятай, що ніхто не приголубить ані тебе, ані твої сироти, ніхто не звільнить тебе від надсильної праці та злиднів, ніхто не притисне до грудей твою голову вночі, коли впадеш ти, висилена втомою, і ніхто не скаже тобі, як колись говорив він: "Не журись, Онисю! Проживемо!". Не буде в тебе дружини, бо зсушили й споганили тебе праця, злидні, діти; не буде у твоїх напівголих, соплив их дітей батька: сама оратимеш, волочитимеш, задихаючись від непосильного напрудження, скидатимеш з косарки, накладатимеш воза, підноситимеш на вилах важкі ворохи пшениці і почуватимеш, як рветься щось унизу живота, а потім кррчити-мешся, накрившись лахами, і сходитимеш кров'ю.

Перебираючи старе платтячко Олекси Бешняка, плакала мати, точила гіркі скупі сльози, принюхувалася, та тільки остання сорочка, що Михась Кошовий привіз, таїла в згортках запах синового поту, і, припадаючи до неї головою, хитала стара, жалісно голосила, мережила ' клеймену б'язеву брудну сорочку слізьми..

Посиротіли родини Маницькова, Панаса Озерова, Евлан-тія Калініна, Лиховидова, Єрмакова і інших козаків.

Та тільки за одним Степаном Астаховим ніхто не тужив — нікому було. Пустував його забитий дім, напівзруйно.ваний і темний навіть літньої пори. Оксана жила в Ягідному, як і перше на хуторі про неї чули мало, а вона до хутора не заглядала, — не тягло, відай.

Козаки горішніх станиць Донецької округи поверталися додому земляцькими валками. На хутори Вешенської станиці в грудні майже всі повернулися фрЬнтовики.

Через хутір Татарський удень і вночі тяглися ватаги верхівців, чоловіка по десять-сорок, прямуючи на лівий бік Дону.

— Звідки, служиві? — виходячи, питали старі.

— З Чорної річки.

— З Зимовної.

— З Дубрівки/

— З Решетівського.

— Дударівські.

— Горохівські.

— Алимівські, — лунали відповіді.

—— Навоювалися, чи що? — яхидно питали старі.

Дехто з фронтовиків, совісний і смирний, посміхався.

— Доволі, дядьку! Навоювалися.

— Зазнали злиднів, — гребемося додому.

А завзятіші, зліші матерно лаялися, радили:

— Піди но ти, старий, помотлоши хвіст!

— Чого допитуєшся? Якого тобі треба?

— Вас тут багато, шептунів.

Наприкінці зими під Новочеркаським уже нав'язувалися початки громадянської війни, а у верхоріччі Дону, по хуторах і станицях цвинтарна лежала тиша. По хатах тільки точилися приховані родинні чвари; часом прохоплюючись назовні: старі не ладнали з фронтовиками.

Про війну, що закипала під стольним городом области Війська Донського, знали тільки з чуток; неясно розбираючись у політичних течіях, вичікували подій, прислухалися.

До січня і на хуторі Татарському жили тихо. Козаки, що повернулися з фронту, відпочивали коло жінок, від'їдалися, не чуяли, що коло порогів куреня чигають на них гірші біди й тяготи, ніж ті, що доводилося зазнавати на пережитій війні.

II.

Мелехов Григорій у січні 1917 року був попромований за бойові заслуги в хорунжі, і призначений до 2-го запасного полку на чотового офіцера.

У вересні він, після того, як переніс запалення легенів, дістав відпустку; прожив дома півтора місяці, вичуняв після хвороби, пройшов окружну лікарську комісію і його знову послали до полку. Після жовтневого, перевороту дістав призначення на посаду командира сотні. На цей час можна покласти і той перелам у його настроях, що стався через події навколо та частково під упливом знайомства з одним з офіцерів полку — сотником Юхимом Ізвариним.

3. Ізвариним Григорій познайомився першого ж дня як приїхав з відпустки, потім раз-у-раз стикався з ним на службі і поза службою, і непомітно для самого себе підпадав під його вплив.

Юхим Ізварин був син заможного козака Гундорівської станиці, освіти дійшов у Новочеркаській юнкерській школі; закінчивши її, пішов на фронт до 10-го Донського козацького полку, прослужив у нім близько року, дістав, як він мовляв, "офіцерського Георгія на груди і чотирнадцять уламків ручної гранати куди годиться і не годиться" і потрапив для довершення недовгої своєї службової кар'єри до 2-го запасного.

Людина не абияких здібностів, безперечно обдарована, освічена значно вище за ту норму, котрої звичайно не переростало козацьке офіцерство, Ізварин був запеклий козак-націоналіст. Лютнева1 революція здвигнула його, дала можливість появити себе, і він, зв'язавшись з козацькими самостійницькими колами, уміло повів агітацію за цілковиту автономію краю Війська Донського, за запровадження того ладу, що існував на Доні ще до того, як Великоросія підбила козацтво під себе.