Фіцджеральд Френсіс Скотт - Великий Гетсбі, Фіцджеральд Френсіс Скотт

роздратовано сказав Том.- Якби ти менше про неї цвенькала, ми б її менше помічали.

Він розгорнув рушник і поставив на стіл привезену пляшку віскі.

- Ну чого ви до неї чіпляєтеся, друже? - озвався Гетсбі.- Зрештою, це ж ви схотіли їхати до міста.

На мить запала тиша. Телефонний довідник зірвався з гачка й гепнувся на підлогу. Джордан прошепотіла: «Пробачте»,- але цього разу ніхто не засміявся.

- Я зараз підніму,- сказав я.

- Не треба, я сам.- Гетсбі уважно оглянув розірваний шнурок, зацікавлено гмукнув і кинув довідник на стілець.

- Вам воно не в’язне в зубах? - гостро спитав Том.

- Що саме?

- Оте ваше слівце - «друже». Де ви його підчепили?

- Слухай, Томе,- сказала Дейзі, відвертаючись від дзеркала.- Якщо ти почнеш говорити людям грубощі, я не лишуся тут ні хвилини. Подзвони краще, щоб нам принесли льоду й м’яти до коктейлю.

Том зняв трубку і в ту ж мить стиснена спека вибухла й задвигтіла - в бальному залі під нами загриміли урочисті акорди «Весільного маршу» Мендельсона.

- Ні, ви уявляєте,- одружуватись у таку спекоту! - приголомшено вигукнула Джордан.

- А що - я сама виходила заміж у середині червня,- згадала Дейзі.- У середині червня, та ще й у Луїсвіллі! Хтось навіть знепритомнів. Хто це був, Томе?

- Білоксі,- коротко відповів він.

- Так-так, його звали Білоксі. «Мопсик» Білоксі, постачальник коксу - згадала! - і родом був з Білоксі, штат Теннессі.

- Його тоді віднесли до нас додому,- підхопила Джордан,- бо ми мешкали зразу ж за церквою. І він огинався у нас цілих три тижні, поки тато не виставив його за двері. А наступного дня тато помер.- Помовчавши, вона додала, немовби вибачаючись перед пам’яттю батька: - Але одне до другого ніякого стосунку не мало.

- Я мав знайомого Білла Білоксі, але він був з Мемфіса,- докинув я.

- Це його двоюрідний брат. За ті три тижні я встигла вивчити увесь його родовід. Він мені подарував алюмінієву ключку для гольфа - я й досі нею граю.

Музика внизу урвалася - почалася шлюбна церемонія. Потім у вікно вдерлося гучноголосе «Слава-а-а!» Крик перейшов у радісний гамір, а тоді, нарешті, ушкварив джаз - почалися танці.

- Ех, старі ми, старі,- зітхнула Дейзі.- Були б молоді - посхоплювалися б і пішли танцювати.

- Згадай про Білоксі,- застерегла її Джордан.- Де ти з ним, власне, познайомився, Томе?

- З Білоксі? - Він насилу відірвався від своїх думок.- А я не був з ним знайомий. Це приятель Дейзі.

- Нічого подібного,- заперечила вона.- Я його доти і в очі не бачила. Він приїхав в одному вагоні з вами всіма.

- Так, але відрекомендувався він як твій знайомий. Сказав, що виріс у Луїсвіллі. Ейса Берд привів його на перон в останню мить і спитав, чи не знайдеться для нього місце у вагоні.

Джордан усміхнулась.

- Певно, він просто вирішив на дурняка проїхатися додому. Мені він розповідав, ніби був у вас у Йєлі старостою курсу.

Ми з Томом здивовано перезирнулися.

- Білоксі?

- По-перше, у нас взагалі не було ніякого старости...

Гетсбі нервово постукав носаком черевика по підлозі, й Том раптом повернувся до нього.

- До речі, містере Гетсбі, ви начебто випускник Оксфордського університету?

- Не зовсім так.

- Але ви начебто навчались там?

- Так, я там навчався.

Пауза. Потім - голос Тома, явно недовірливий, глузливий:

- Певно, ви там навчалися в той самий час, коли Білоксі був у Йєлі.

Знову пауза. Офіціант постукав і ввійшов, несучи потовчену м’яту й лід, але навіть його «прошу» й тихий рип дверей, що зачинилися за ним, не порушили тиші. Бо зараз, нарешті, мала розв’язатись одна з найбільших загадок Гетсбі.

- Я вже сказав вам: так, я там навчався.

- Це я чув, але мені хотілося б знати, коли саме.

- В дев’ятнадцятому році. Я пробув там лише п’ять місяців. Тому я не можу вважати себе випускником Оксфорду.

Том озирнувся на нас - пересвідчитися, що ми поділяємо його недовіру. Але ми всі дивилися на Гетсбі.

- Після перемир’я деяким офіцерам було надано таку можливість,- вів він далі.- Право на вступ до будь-якого університету Англії чи Франції.

Мені закортіло підвестись і поплескати його по спині. Знову - вже вкотре - я сповнився цілковитої віри в нього.

Дейзі, тамуючи усмішку, підвелась і підійшла до столу.

- Відкоркуй пляшку, Томе,- звеліла вона,- я приготую тобі м’ятний коктейль. Вип’єш і забудеш, що пошився в дурні... Дивись, яка гарна м’ята!

- Зажди,- огризнувся Том.- Я хочу поставити містерові Гетсбі ще одне запитання.

- Запитуйте,- чемно сказав Гетсбі.

- Чому ви, власне, дозволяєте собі втручатись у моє родинне життя?

Гетсбі нарешті домігся свого - розмова пішла начистоту.

- Нічого він собі не дозволяє.- Очі Дейзі злякано перебігали з одного на другого.- Це ти собі дозволяєш. Будь ласка, тримай себе в руках.

- Он як? - скипів Том.- Це що ж тепер, мода така пішла - тримати себе в руках і милуватись, як містер Казна-Хто-Казна-Звідки залицяється до твоєї дружини? Е, ні, такого ви від мене не діждете... Я бачу, чим це пахне: сьогодні - геть сім’ю, родинні устої, завтра - під три чорти взагалі усе, і нехай чорні одружуються з білими!

Розпалений власним маячним ораторством, він уже почував себе самотнім захисником останньої барикади цивілізації.

- Здається, ми тут усі білі,- пробурмотіла Джордан.

- Я, звісно, не те, що інші,- популярністю похвалитися не можу. Я не влаштовую бучних бенкетів. А в наш час хто має друзів? Тільки той, хто робить зі свого дому хлів.

Хоч який я був злий - а він усіх нас розізлив,- мене мимоволі брав сміх щоразу, як він виголошував якусь нову сентенцію. Це таки кумедно - коли на твоїх очах гульвіса перевтілюється у святенника!

- А тепер послухайте, що я вам скажу, друже...- почав Гетсбі.

Але Дейзі вгадала його намір.

- Ні, ні, не треба,- жалібно перепинила вона.- Слухайте,