Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

Людочка приклала вухо до теплої пластмаси й почула знайомий голос:

– Чого ти кричиш, дурепо, я тебе чую.

– Колю, це я, Люся.

– Людочко, як же я тебе люблю! Як я за тобою скучив! – дівчині здалося, що її чоловік у розпачі.

– Що там у тебе? Усе гаразд? – кволо запитала.

– Людочко, потрібно, щоб ти негайно сюди приїхала. Я не можу без тебе.

– Колю, та поясни до пуття, що і як.

– Ми тут нікому не потрібні, нас називають ковбасними біженцями. Вони тут зажерлися, нічого слухати не хочуть. Я ходив до православної церкви, просив про допомогу, то мені сказали, що я не встиг в останній вагон. Розумієш?

– Який вагон? Чому до церкви? Де ти ночуєш? Ти змінив плани? – завалювала чоловіка питаннями, зиркаючи на Олену, яка заглядала Люсі до рота, роззявивши свого.

– Занадто багато запитань, – різко випалив Микола. – Я тут через таке проходжу, а ти там сидиш у теплі й питання задаєш?

Дружина не знаходила, що відповісти чи про що запитати, аби не викликати гнів чоловіка.

– Ти там? Алло? – незадоволено озвався Коля.

– Тут. Слухаю…

– Що робити?

– А що ти хочеш?

– Я не можу бути тут сам, розумієш, це дуже важко.

– Але ж ти прагнув цього.

– Так, я хотів, – закричав. – І зараз хочу. А ти замість того, аби підтримати мене, топиш. Так, ти топиш мене, ти мене не розумієш. Мене ніхто тут не розуміє. Ми нікому не потрібні. Навіщо жити, Людочко, навіщо жити?

Микола зовсім розквасився.

– Ти ходив до поліції?

– Дурепо, яка поліція?! Я ж кажу, мені натякнули, що ми тут нікому не потрібні.

– То їдь додому! – дівчині увірвався терпець.

– Ти так думаєш? Так буде краще? – ніжно запитав. – Але ж ми витратили гроші?

Людочка мовчала.

– Я повернуся… і… і потім почнемо збиратися разом. Лише разом ми зможемо тут зачепитися.

– А може, таки підеш до поліції? Хоч спробуй.

Олена вихопила з рук невістки слухавку й випалила швиденько:

– Вона вагітна, – прислухалася. – Ага, ага, добре, – передала телефон Людочці.

– Так! – відповіла Люся на питання про дитину.

– Роби аборт! – наказав. – Я повернуся – почнемо готуватися до від’їзду вдвох. Дитина заважатиме.

– Оце вже ні! Дзуськи вам! – крикнула спочатку в слухавку, а тоді, кинувши телефон, те саме повторила до Олени.

Одним різким рухом згребла свої речі й вибігла з квартири.

Микола повернувся через два дні, привіз подарунків: купу негативних вражень від Фінляндії, інформацію щодо біженців і переконання, що дитина не заважатиме, а навпаки, допоможе у їхній нелегкій біженській справі. Хлопець саме приміряв біля дзеркала добротну пухову куртку та шкіряні черевики, які придбав там для себе. Він постукував ногами по підлозі й очікував схвальних відгуків про обнову від другої половинки.

– Класні! – молодиці подобалося, як виглядає її чоловік. – Що не кажи, а фірмові речі будь-кому личать.

Дівчина говорила це, кидаючи недвозначні погляди на подарунки для неї, що лежали на ліжку: пару одноразових махрових капців жовтого кольору. Оригінальність взуття полягала у тому, що обидва були на ліву ногу. Окрім цього, Жужа отримала малинову синтетичну шапочку дивного крою, якщо взагалі можна в цьому випадку говорити про крій. У руках Людочка тримала торбинку з трьома почорнілими бананами. Сік із бананів (виявляється, у цих плодів є сік) просочувався крізь роздертий поліетилен і неприємно склеював пальці. Людочці кортіло запустити дарами в чоловікову голову й дивитися, як стікає банановий сік по його задоволеному обличчю.

Увечері за чашкою запашного зеленого чаю, що його колись принесла Людина мама, Микола з’їв ті банани (Люся відмовилася, сказала – нудить) і взявся обговорювати плани на майбутнє.

– Може, хоч трохи відпочинемо від цього, – запропонувала жінка.

– Та ти що? Усе лише починається. Ось дивися, ми з тобою поїдемо разом. Я з’ясував, що якщо там народжуєш, то громадянство дають гарантовано, – засміявся, легенько поплескуючи дружину по плечу. – І наш синочок не буде знати про цю задрипану країну.

Люда вирішила чекати й дивитися, що з того вийде, пливти за течією, куди винесе, не пручатися.

Бурхлива течія винесла їх майже через півроку під двері того самого Фінського посольства. Різниця з першою спробою була лише в тому, що тепер до будівлі вони мали проходити вдвох. Людочці довелося маскувати свою вагітність, бо вагітні вважалися невиїзними. Після третього місяця не дозволялося покидати Батьківщину. Іноземні посольства неофіційно також дотримувалися цього правила й не поспішали видавати майбутнім мамам візи. Аби жінчин стан не позначився негативно на рішенні про надання візи, подружжя вирішило не ходити до гінекологів, не ставати ні на які обліки. Людочка згадувала, стоячи у черзі під посольством, як Ірина Романівна плакала – благала не ризикувати дитям.

– А якщо в тебе щось піде не так? – стривожено питала.

– Усе буде добре, – заспокоювала неньку Люся, хоча відчувала дискомфорт.

– Ось, дивись, – не вгамовувалася перелякана мама, коли вагітність сягнула п’яти місяців. – У тебе зовсім немає живота. А він повинен бути.

– У мене міцний прес. Я ж спортсменка, – сміялася дочка.

Людочці було важко ходити, двічі на день непритомніла. Звільнилася з роботи. Ніхто, крім батьків, не знав про її дитину. Микола заборонив про це патякати.

– Начхала я на твого Миколу, – виривалася з-під диктату зятя теща. – Правда, Олеже? А ми повідомили усіх родичів, що в нас буде онучка.

– Чи онук, – додавав тато. – Людочко, ну що ви надумали у такому стані мандрувати?

Батьки не були втаємничені у дрібні деталі, не знали, що діти замислили залишитися за кордоном назавжди, вважали, що вони вирішили надолужити згаяну весільну подорож.

Наприкінці березня під