Анна Зегерс - Сьомий хрест

що ваш онук Альфонс, син вашої середульшої дочки Ельзи, яку в родині звуть Еллі, з грудня тридцять третього до березня тридцять четвертого року жив у вашій квартирі, а з березня тридцять четвертого до сьогодні бував цілими днями у вас?

— Так, пане комісар, — сказав Меттенгаймер і подумав про себе: «І чого він причепився до цієї дитини? Не міг же він викликати мене через неї. І звідки він усе це знає?»

Молодому чоловікові, що сидів у кріслі під портретом Гітлера, мабуть, не було й тридцяти років. Здавалося, кімната ділилася на дві кліматичні зони і градус широти пролягав через письмовий стіл: Меттенгаймер обливався потом і важко дихав, а молодий чоловік чудово почувався, і обличчя йому, либонь, обвівало прохолодне повітря.

— У вас п’ятеро онуків, чому ви виховуєте саме цю дитину?

— Моя дочка цілий день у конторі. «І чого йому треба від мене, — думав Меттенгаймер. — Мене такий молодик не залякає. Звичайна собі кімната, звичайний собі молодий чоловік». Він витер обличчя. Комісар уважно дивився на нього сірими очима. Шпалерник бгав у жмені носовик.

— Адже існують дитячі будинки. Ваша дочка непогано заробляє. З першого квітня цього року вона має по сто двадцять п’ять марок на місяць. Вона може утримувати хлопчика сама.

Меттенгаймер переклав носову хусточку в другу руку.

— Чому ви допомагаєте саме цій дочці, яка цілком може себе утримувати?

— Вона сама, — сказав Меттенгаймер. — Її чоловік…

Комісар метнув на нього швидкий погляд і сказав:

— Сідайте, пане Меттенгаймере.

Старий сів. Він раптом відчув: іще мить — і він упав би. Хусточку він засунув у кишеню піджака.

— Чоловік вашої дочки Еллі з січня тридцять четвертого року ув’язнений у Вестгофені.

— Пане комісаре! — скрикнув Меттенгаймер. Bin підскочив на стільці, знову сів і спокійно промовив — Я завжди терпіти не міг цього чоловіка. Я йому заборонив приходити в мій дім. Останнім часом моя дочка розійшлася з ним.

— Весною тридцять другого ваша дочка жила у вас. В червні — липні того ж року вона знову повернулася до чоловіка. Потім знову перебралася до вас. Ваша дочка не взяла розлучення?

— Ні.

— Чому?

— Пане комісаре, — сказав Меттенгаймер. Він марно шукав свою хусточку в кишенях штанів. — Вона, правда, одружилася з цим чоловіком проти нашої волі…

— І, попри все те, ви були проти розлучення.

Ні, ця кімната все-таки не звичайна. І найстрашніше в ній те, що вона тиха й світла, помережана ніжною тінню листя, звичайна кімната з вікнами у сад. Найстрашніше те, що цей молодик — звичайний чоловік з сірими очима й світлим волоссям, і все-таки всезнаючий і всемогутній.

— Ви католик?

— Так.

— І тому ви проти розлучення?

— Ні, але шлюб…

— Для вас священний? Так? Для вас шлюб з негідником священний?

— Ніколи не знаєш наперед, чи залишиться людина назавше негідником, — тихо промовив Меттенгаймер.

Молодик якусь мить дивився на нього, потім сказав:

— Ви поклали свій носовичок у ліву кишеню піджака.

Раптом він грюкнув кулаком по столу і загорлав:

— Як же ви виховували свою дочку, коли їй міг сподобатися такий мерзотник?

— Пане комісаре, я виховав п’ятеро дітей. І я пишаюся ними. Чоловік моєї старшої дочки — штурмбанфюрер. Мій старший син…

— Я вас не питаю про ваших інших дітей. Я вас питаю зараз про вашу дочку Ельзу. Ви допустили, щоб ваша дочка одружилася з цим Гайслером. Наприкінці минулого року ви самі їздили з дочкою до Вестгофена.

Тут Меттенгаймер подумав, що на крайній випадок у нього все-таки є його тверда опора. Він відповів зовсім спокійно:

— То важка путь для молодої жінки.

Він подумав: «Цей молодий чоловік і мій менший син — однолітки. Як сміє він говорити зі мною таким тоном? Поганих же він мав батьків, поганих учителів…»

Рука Меттенгаймера, що лежала на лівому коліні, знову почала тремтіти, проте він спокійно додав:

— То був мій батьківський обов’язок.

Якийсь час було тихо. Меттенгаймер, зморщивши лоба, дивився на свою руку, що не переставала тремтіти.

— Навряд, чи ви ще раз матимете нагоду виконати цей обов’язок, пане Меттенгаймере.

Старий скочив з місця й вигукнув:

— Хіба він помер?

Коли допит досяг цього пункту, комісар, мабуть, відчув розчарування. В голосі шпалерника прозвучало щире полегшення. Справді, смерть тою хлопця одразу розв’язала б усе. Вона звільнила б старого і від тих неприємних обов’язків, які він сам брав на себе в рідкі, але вирішальні хвилини свого життя, і від хитромудрих та болісних спроб уникнути їх.

— А чому ви думаєте, пане Меттенгаймере, що він помер?

— Ви спитали… я нічого не думаю, — затинаючись, пробелькотів Меттенгаймер.

Комісар схопився на рівні. Він перехилився через стіл.

Його голос раптом став дуже лагідним:

— Чому, пане Меттенгаймере, ви гадаєте, що ваш зять помер?

Шпалерник стиснув тремтячу ліву руку правою рукою.

Він відказав:

— Я нічого не гадаю.

Від його спокою не лишилося й сліду. Інші думки витіснили з його душі надію позбутися