Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

— Двадцять тисяч песо, — відповів губернатор. — Звичайний тариф плюс митні витрати.

Міс Стоун розсміялася.

— Двадцять тисяч? А чому не двадцять мільйонів? Гумбольдт мав цілковиту рацію, коли взяв документи і забрався звідси. — В її зелених очах з’явився небезпечний блиск. — Що ж, із цим, начебто, все ясно. А зараз ти, маленьке пузате опудало, підготуєш ці документи для мене і мого партнера, не отримавши за це жодного вошивого песо. І що швидше ти це зробиш, то щасливіше для тебе закінчиться наша зустріч.

Миттєвим рухом вихопивши меч із піхов, вона приставила виблискуючий клинок до жирних складок на шиї сеньйора Альвареса.

Раптом розчахнулися двері, і до кабінету ввалилися вісім дужих охоронців у формі національної гвардії, тримаючи зброю напоготів.

— Узяти їх! — заверещав губернатор, кидаючись до письмового столу, щоб сховатися за ним. — Заарештуйте цю банду головорізів, надіньте на них кайдани!

Макс Пеппер ледве встиг відступити і втиснутися в якусь нішу, як навколо нього розверзлося справжнє пекло.

Над його головою, дзижчачи, пролетів сюрікен[5] і глибоко вп’явся в стіну. Він чув, як розтинає повітря аркан Волкріс, потім хтось важко осів на підлогу. Один із гвардійців урізався в книжкову полицю, і нона завалилася. Затріщало зламане дерево. Томи зведення законів республіки Перу посипалися на підлогу, де їх заходились топтати вартові. Навколо чувся брязкіт шабель, гриміли чоботи і доносилися вигуки сеньйора Альвареса, який закликав своїх людей хапати бандитів.

Утім, його слова не подіяли. Вартові збилися в купу, заважаючи один одному, а між ними, немов у войовничому танці, пурхала міс Стоун, і кожен її рух і кожен удар досягали мети. Вона здавалася ляльководом, який смикає солдатів-маріонеток за невидимі нитки.

Сутичка закінчилася так само швидко, як і почалася. Ще не осів порох із порозкиданих книжок, а восьмеро охоронців уже лежали долі. Дама-войовниця в червоному скрутила їх власними ременями і прикувала до підлоги за допомогою коротких дротиків.

Макс зважився висунутися з ніші, щоб кинути погляд на великий підлоговий годинник. Волкріс знадобилося на все трохи менше як дві хвилини. Навіть для неї час був рекордним.

Правитель провінції, блідий, як збиране молоко, стояв на тому самому місці, куди ретирувався перед початком бійки, прикриваючись кошиком для паперів.

— Не вбивайте мене, сеньйоро! — зривистим голосом заблагав він. — Ви матимете все, що забажаєте…

— Я цілком ясно сказала, чого хочу, — відрізала жінка, засовуючи меч у піхви. — Документи, пару коней і харчів на два тижні. Зараз же! За коней і провіант буде заплачено — ми ж не якісь грабіжники!

Тремтячими руками сеньйор Альварес підписав усі папери, потім викликав Капака й наказав йому осідлати пару витривалих коней та нав’ючити їх пакунками з провізією. Після чого Волкріс глузливо сказала:

— Бачите — це ж зовсім просто і не потребує ніяких зусиль. А оскільки з цим покінчено, залишилося тільки одне: я хочу знати, куди саме подався сеньйор Гумбольдт!

Долина Камани постала перед мандрівниками в усій своїй суворій красі. Четверо подорожніх на мулах здавалися мурашками на тлі надхмарних вершин, що обступали їх з усіх боків. Усюди здіймалися скелі найхимерніших форм; здавалося, що їх розкидала рука гіганта, що колись бавився тут грою в кеглі. Проте поверхня долини залишалася відносно рівною, і в’ючні тварини легко могли пересуватися по ній. Стежка, усіяна дрібним щебенем, кривуляла серед заростей кактусів і чагарника.

Коли позаду залишилися останні індіанські селища, що складалися з трьох-чотирьох хатин, часто давно покинутих, а стежка пішла в гору, мандрівники наткнулися на прикордонний патруль. Проте папери, підписані губернатором провінції, зробили свою справу, і експедиції було дозволено безперешкодно продовжити шлях. Верхня частина долини, яку вони зараз перетинали, виявилася абсолютно безлюдною і пустельною.

Гумбольдт, який весь час випереджав супутників, досліджував місцевість. Він безупинно щось записував до подорожнього блокнота, збирав зразки рослинності для гербарію, визначав висоту над рівнем моря, вологість повітря і швидкість вітру. Він був такий заглиблений у свою роботу, що з нього неможливо було добути й слова.

Зосередженість ученого можна було зрозуміти, але Оскарові здавалося, що Гумбольдт свідомо його уникає. І почалося це з того моменту, коли йому вдалося обкрутити неймовірну операцію з губернаторськими документами і грошима. Зрозуміло, він здогадувався, що вчений не схвалить його свавілля, але глибоко в душі розраховував бодай на стриману похвалу. Адже тільки завдяки цьому й могла початися експедиція! І хіба його взяли на службу не для того, щоб «обкручувати дільця», як висловився сам учений?

Ні, напевно в усьому цьому можна заплутатись. Він не розумів поведінки свого «господаря» і що більше сушив голову над цим, то дужче підозрював, що йому не кажуть усієї правди про справжню мету їхньої мандрівки. Від нього щось утаюють, і це «щось» — дуже, дуже важливе.

Оскар оглянувся. Оглушлива тиша, що панувала в долині, і тутешнє сухе повітря, бідне на кисень, діяли на нього гнітюче. Він постійно відчував глухе роздратування, до якого домішувалося відчуття, що за ними весь час спостерігають чиїсь чужі очі. Шарлотта й Еліза їхали метрів за двадцять позаду нього, і обидві, судячи з усього, перебували в чудовому настрої.

Оскар притримав свого мула й почекав, поки жінки порівняються з ним.

— Привіт, — усміхнулася йому Еліза. — Чи не хочеш пристати до нашої компанії?

— Залюбки, — відповів Оскар. — А то тут якось моторошнувато.

— Чому? — запитала Шарлотта. — Адже навколо спокійно. Ми просуваємося успішно, запасів досить, а наші мули відчувають себе чудово.

— Річ у тиші, — спробував пояснити Оскар. — Від неї можна просто збожеволіти. У Берліні завжди